"Я ПРОСТО НЕ МОЖУ БЕЗ РОБОТИ"

Святий Йосип робітник

Для когось щоденний труд - тягар, для когось необхідність для прожитку, а для отця Серафима потреба душі і радість. Він насправді виконав у своєму житті Слово Боже

"Благословенний ти якщо їстимеш з праці рук своїх..." (Пс. 127,2) і пораду святого Франциска з Ассизі "Завжди роби щось корисне, щоб диявол не застав тебе у ледарстві... бо неробство губить душу" (Лист св. Франциска до Джероламо, 125.11)

Він любив працювати, як священник був невтомним і горливим; як людина доброї волі з захопленням займався палітурною справою, а перед владою, щоб не вишукували в ньому якоїсь провини, постійно  працював, то як фахівець в фармацевтичному магазині у Ленінграді, то як палітурник, то кочегаром у засланні в Казахстані... Завжди хотів "бути корисним ДЛЯ інших, а не просто дарма їсти хліб».

"Родина Кашуба не була заможною. Діти виховувалися у дусі патріотизму і релігійності. Добрий приклад життя діти черпали від батьків, які особливо відзначалися працьовитістю. Алойзи з ди­тинства вирізнявся веселістю духа і блискавичністю розуму. Зго­дом він так згадував про домашні уроки: 

«Робота ніколи не була мені чужою. Може, тому, що я брав приклад із постійно зайнятих батьків, я звик до робо­ти з дитинства. Коли нікого не було вдома (я був наймен­шим, решта ходили до школи), я любив наводити порядки, наскільки це вдавалося — інша справа. Точно не одна тарілка чи глечик постраждали. Потім я взявся за годин­ники. Треба було добре пильнувати, щоб котрийсь із них я повністю не «полагодив». Я любив працювати на городі.

На нашому маленькому клаптику або на сільській грядці ми садили картоплю, горох, квасолю, зелень. Треба було рубати і вставляти гілки, виривати бур’ян, восени зривати стиглі стручки».

 

"Його захопленням зі шкільних років, яке пізніше виявилося дуже корисним під час служіння на Сході, була палітурна справа:

«У цьому трохи був винен отой товстий учитель праці, який врешті-решт увів нас в усі таємниці цієї дуже шляхетної справи. Бувало, приносив книжку, клеїв, різав, прикладав обкладинки, але коли ми починали пильно приглядатися, то говорив, що, загалом, так не робиться.

«Як це робиться» я навчився завдяки сіренькому самоуку, який потрапив мені до рук у якійсь книгарні. Відтоді по­чалася практика, пасовищем якої стали передусім шкільні підручники.

Як і кожна пристрасть на певен час може бути придушена, але потім вибухає з іще більшою силою, так було з моєю палітурною справою. Це сталося спонтанно».

"Монастирські записи у Кракові з 1933-1936 років і в Розвадові (сьогодні — Стальова Воля) з 1936-1939 років підтверджу­ють душпастирську активність отця Серафима. У листі до своєї сестри Марії отець Серафим повністю підтверджує записи: 

«(...) я просто не можу жити без роботи, до того ж, робо­ти дуже інтенсивної, такої, яка б мене всього поглинала. Я щораз більше відчуваю, що у мене немає покликання бути звичайним священиком-душпастирем. Я хотів би щось ро­бити, чинити щось конкретніше, бути корисним ДЛЯ інших, а не просто дарма їсти хліб».

"Крім душпастирської послуги, Слуга Божий займався також палітурною справою, якої навчився ще до вступу в орден. Таким чином він хотів в очах органів влади бути людиною, яка не ість дарма хліб. Це також була нагода врятувати багато цінних книжок і журналів, рештки яких знаходилися у храмі. Коли закінчувався ранковий молебень, каплиця перетворювалася на майстерню:

«Одного разу, — занотував отець Серафим у спогадах,

до бокової бані, де я був зайнятий, заглянула шапка з червоним кантиком. «Працюєте?» — запитав. «А-а, пра­цюю» — відповів я спокійно. Потім ми пішли до кутка, де знаходилися дві жінки. Напевно, вони молилися, а лампад­ка горіла, бо там були пресвяті Дари. У результаті з’явився протокол, де було зазначено, що в нас є таємна каплиця, а священик переховується від міліції».