Коли говоримо "парафія", перш за все думаємо про храм Божий, про настоятеля, історію місця, але насамперед це люди, які колись закснували громаду, які збирали кошти, будували не лише храм, але й стосунки, збурігали та передавали віру, служили, молилися та працювали, і то кілька поколінь... Це також люди, які переховували та берегли отця Серафима в часи гоніння та війни, які зберігали вірність Богу в найтяжчих обставинах життя, і які по стількох роках знову відбудували свій храм і парафію, щоб наново віддавати Богу шану та біти вірними. Про таку парафію в Корці на Рівненщині ця невеличка публікація та перепости.
Щоб не мати докорів сумління і позбутися сумнівів, отець Серафим писав до настоятелів у Польщу. З невідомих причин кореспонденція не завжди потрапляла до адресатів. В одному з листів до тогочасного провінціального настоятеля Серафим Кашуба висловив побоювання щодо того, аби його не звинуватили у непокорі і запевняв: «Якщо Ви, отче настоятелю, беручи до уваги умови, в яких я перебуваю, скажете приїхати, я більше не зволікатиму і поїду з рівненською евакуаційною комісією через кілька тижнів. Однак прошу повірити, що мені шкода людей, які можуть втратити рештки віри».
На території, яку більшість поляків покинули, ті, хто не зважився на переїзд, робили все, аби залишатися там надалі, не зважаючи на зміну умов. Деякі вирішили оселитися поближче до земляків з інших місцевостей з огляду на більшу безпеку і сусідську поміч.
Отець Серафим осів у Рівному. Спільноти віруючих, які залишилися без священиків, створили спеціальні комітети, метою яких була турбота про церковні блага, а також забезпечення можливості хоч іноді користуватися служінням якогось священика для зміцнення віри, піднесення духа й прийняття таїнств. Таким священиком для них був отець Серафим. Він відвідував вірних багатьох місцевостей, серед них: Дубна, Луцька, Здолбунова, Сарнів, Острогу, Корця, а також інші групи вірних, які знаходилися поза колишнім кордоном Польщі. З серпня 1945 року до квітня 1958 отець Серафим був настоятелем для всіх вірних, що мешкали на цих теренах. Він служив вірним жертовно і з францисканською радістю.
«Спочатку він зупинився у знайомих католицьких родинах, — згадує Станіслава Ясинська з Корця. Потім, аби не наражати людей на небезпеку через свою присутність, переселився до каплиці на цвинтарі. Тітка розповідала, що хтось вороже налаштований щодо релігії і священиків, бажав вночі вбити отця Серафима, тому повибивав камінням шибки. На щастя, отець спав під вікном, яке було вибите, і тому вцілів. Я чула багато хорошого про отця Кашубу під час мого перебування у Славуті. Передусім згадували про його безмежну самопожертву, вміння підтримати, гарячу віру у перемогу добра над злом, величезну доброту до всіх.
Одна старенька сказала: «Це була свята людина. У нас був хліб, було, що одягнути, а він ходив голодний, у нього навіть взуття не було». Наскільки я знаю, інтелігентні люди у православних українських колах шанували його. Вони казали: «Це була добра людина».
Через багато років парафіяни зі зворушенням, здивуванням і вдячністю згадують саможертовне служіння отця Серафима. їхні свідчення представляють не тільки тогочасний стан Церкви, а й велич духа і героїзм отця Кашуби. У цих свідченнях йдеться про його велику самопожертву заради Божої справи, а також про арешти й інші труднощі, які траплялися на його дорозі.
Отець Серафим осів у Рівному. Спільноти віруючих, які залишилися без священиків, створили спеціальні комітети, метою яких була турбота про церковні блага, а також забезпечення можливості хоч іноді користуватися служінням якогось священика для зміцнення віри, піднесення духа й прийняття таїнств. Таким священиком для них був отець Серафим. Він відвідував вірних багатьох місцевостей, серед них: Дубна, Луцька, Здолбунова, Сарнів, Острогу, Корця, а також інші групи вірних, які знаходилися поза колишнім кордоном Польщі. З серпня 1945 року до квітня 1958 отець Серафим був настоятелем для всіх вірних, що мешкали на цих теренах. Він служив вірним жертовно і з францисканською радістю.
«Спочатку він зупинився у знайомих католицьких родинах, — згадує Станіслава Ясинська з Корця. Потім, аби не наражати людей на небезпеку через свою присутність, переселився до каплиці на цвинтарі. Тітка розповідала, що хтось вороже налаштований щодо релігії і священиків, бажав вночі вбити отця Серафима, тому повибивав камінням шибки. На щастя, отець спав під вікном, яке було вибите, і тому вцілів. Я чула багато хорошого про отця Кашубу під час мого перебування у Славуті. Передусім згадували про його безмежну самопожертву, вміння підтримати, гарячу віру у перемогу добра над злом, величезну доброту до всіх.
Одна старенька сказала: «Це була свята людина. У нас був хліб, було, що одягнути, а він ходив голодний, у нього навіть взуття не було». Наскільки я знаю, інтелігентні люди у православних українських колах шанували його. Вони казали: «Це була добра людина».
Через багато років парафіяни зі зворушенням, здивуванням і вдячністю згадують саможертовне служіння отця Серафима. їхні свідчення представляють не тільки тогочасний стан Церкви, а й велич духа і героїзм отця Кашуби. У цих свідченнях йдеться про його велику самопожертву заради Божої справи, а також про арешти й інші труднощі, які траплялися на його дорозі.
«У Городниці, - розповідає Софія Перегонець, — він звершував Божу Службу у храмі (...). Там його схопили, кудись потягнули, роздягнули і залишили у рові. До млина їхав один українець, упізнав його, взяв на воза, накрив соломою, бо отець Кашуба був голий. Удома одягнув його у свій одяг, відвіз до Городниці чи Ємільчиного».
Добра знайома отця Серафима Юлія Массальська, чоловік якої належав до церковного комітету, згадує, що їм дуже часто доводилося приховувати душгіастирське служіння отця Кашуби, наражаючи себе на ув’язнення і заслання у Сибір. Проте вони це робили, бо були переконані, що роблять добру справу з огляду на жертовне служіння отця Серафима:
«Він нас утішав, підтримував; їздив отець Кашуба, ховаючись між діжками, речами, завжди радісний, і просив про молитву. Коли ішов, хтось завжди стояв перед ним, аби його не побачили. Коли їхав вантажівкою, сідав ззаду.
Він був хворим, убогим, худим - тільки шкіра і кістки. Справжній мученик. (...)
Отець Серафим проводив у нас молебень. Після молебню не йшов перекусити, а просив його відвести до хворих і старих. Так проходила майже вся ніч. Йому не заважало те, що йшов сніг, була ніч, навколо панував холод чи дощило. (...)
На Великдень отець Серафим приїхав після обіду. Він був настільки втомлений, що хитався, стоячи навколішки».
«Він нас утішав, підтримував; їздив отець Кашуба, ховаючись між діжками, речами, завжди радісний, і просив про молитву. Коли ішов, хтось завжди стояв перед ним, аби його не побачили. Коли їхав вантажівкою, сідав ззаду.
Він був хворим, убогим, худим - тільки шкіра і кістки. Справжній мученик. (...)
Отець Серафим проводив у нас молебень. Після молебню не йшов перекусити, а просив його відвести до хворих і старих. Так проходила майже вся ніч. Йому не заважало те, що йшов сніг, була ніч, навколо панував холод чи дощило. (...)
На Великдень отець Серафим приїхав після обіду. Він був настільки втомлений, що хитався, стоячи навколішки».
(Ришард Модельський OFM Cap
«Священник до нутра кісток. Отець Серафим Кашуба»)
Цікаво трохи заглибитися в історію самого міста та парафії.
На фото внизу стан храму, після "господарювання" колишньої радянської влади.
Цього року в парафії відзначили річницю народження о. Серафима Кашуби
Кревська унія 1385 року заклала фундамент для м’якої латинізації українського суспільства Волині... Рід князів Корецьких, який стояв біля витоків українського козацтва в боротьбі з турецько-татарськими ордами, не залишився осторонь від загальнодержавних тенденцій, заклавши і профінансувавши будівництво на місці стародавнього городища Корця для своїх нових підданих католицького віросповідання дерев’яного храму в 1533 році. І хоча спочатку святиня освячена на честь Успіння Діви Марії була наділена лише скромним статусом призамкової каплиці, у зв’язку з постійною військовою загрозою зі сходу її архітектура носила сліди оборонного будівництва – периметр був укріплений кам’яною стіною з вежею і з’єднувався з твердинею на вершині відрога Волинського щита широким підземним ходом, що проходив під руслом річки.
Відбудовувати оплот віри католицької парафії в камені довелося вже молодшій гілці князівського роду Чарторийських, яка отримала у спадок місто на березі Корчика після згасання роду Корецьких. Саме на їхні кошти в 1706-ому при активній підтримці ксьондза Станіслвава Кропивницького був зведений костел-фортеця з елементами декору в стилі бароко.
Після ліквідації корецького францисканського кляштора російською владою в 1835 році парафіяльний костел залишився не тільки єдиним католицьким храмом в окрузі, але і став духовним правонаступником спадщини знищеної обителі, отримавши в своє повне розпорядження вельмишановану серед християн усіх конфесій ікону святого Антонія з Сином Божим (Imago Gratioza Saucti Antoni). А в 1915-ому була розпочата масштабна реконструкція храму за проектом та під безпосереднім керівництвом польського архітектора Джозефа Пія Джіконского (1844 — 1927), що тривала майже рік. Саме тоді будівля кардинально змінила своє планування і вівтарна частина опинилася на півдні (раніше центральна вісь проходила зі сходу на захід), а вінчаючі нову частину будівлі хрести – розгорнуті під 90º. Можливо саме після тієї перебудови костел освятили на честь святого Антонія Падуанського.
Епоха ХХ століття під польським прапором, і українська земля знову опинилася у вогнедишному жерлі бойових дій з волі двох збожеволівших в своїй ненаситної жадобі влади тиранів. Тодішній настоятель храму отець Антоній Дерковіч зняв з дзвіниці три дзвони і закопав їх щоб зберегти, але служби не зупинив.
Силами небес католицька святиня вийшла з пащі війни майже неушкодженою, але опинилася перед обличчям нової страшної загрози – войовничого атеїзму рад. Молитвами і завзяттям Серафима Кошуби (1910 – 1977) храм діяв аж до 1963-го, коли був закритий і пристосований під зберігання хімікатів, що безнадійно знищили її унікальний внутрішній декор. Навіть після офіційної заборони на ведення релігійної діяльності пастир не залишає без уваги свою парафію, потайки проводячи богослужіння і католицькі обряди.
Батько Серафим не дожив до світлого моменту здобуття Україною незалежності в 1991-ому, а разом з нею і падіння всіх заборон на релігійну діяльність. Частково відновлений же костел був наново освячений на честь Успіння Діви Марії і Антонія Падуанського в 1994 році, після чого почалося його поступове повернення до колишньої слави і величі.
Терепер зусллями парафіян храм відбудований. Відновлені вівтарі та зовнішнє і внутрішнє оздоблення. Та пам'ятаємо також, що храм Божий - це люди.
В костелі cв. Антонія у Корці на Рівненщині Святу Месу, присвячену отцю Серафиму Кашубі OFM Cap у 107-у річниці його народження, відправив отець Вітольд Ковалів з парафії Успіння Пресвятої Діви Марії в Острозі спільно з місцевим настоятелем отцем Вальдемаром Шляхтою. Після Служби Божої відбулось обговорення та спогади про життя отця Кашуби людьми, для яких Він служив і які його з вдячністю згадують.
Наступний спільний день народження отця Кашуби буде проведенний в парафії Преображення Господнього у Сарнах, до якої він теж доїзджав в тяжкі роки комуністичного лихоліття.
(www.rkc.in.ua)
Коментарі
Дописати коментар