ВОЛЯ БОЖА



ПАЛОМНИЦТВО СЛУГИ БОЖОГО СЕРАФИМА КАШУБИ 2017

ДЕНЬ III. ВОЛЯ БОЖА


Третій день нашого паломництва з отцем Серафимом Кашубою - воля Божа, як він її розумів і знаходив у своєму житті. В Євангеліях Ісус відкриває нам волю Отця Небесного відносно нашого спасіння, бо «Ісус віддав Себе Самого за гріхи наші, щоб узяти нас від цього лукавого світу, по волі Отця нашого» (Галатів 1,4)

А як пізнати волю Бога щодо себе? «Бо Воля Божа є освячення ваше» (Солунян 4,3)

Отець Серафим постійно питав себе про волю Божу. Напевно пізнавав її коли молодим молився у храмі, роздумуючи про покликання. Пізнаючи себе в час формації в монастирі. Пізнаючи Бога, глибше розумів серце Бога, його прагнення. Можна сказати, що слова Євангелій які стосуються волі Бога, о.Серафим виконав у своєму житті. В найбільших випробуваннях слідував словам: «Завжди радійте. Безустанно моліться. За все дякуйте…» (Солунян 5,16-22)
Цей світ диктує свої умови, ставить у такі рамки і обставини, що здаються безвихідними. Вимагає відповідати стандартам і так поступово зневолює, непомітно чинить нас рабами умовностей і приємностей. Сьогодні можливо більший тиск, ніж в часи о. Серафима. Реклама нам показує, що треба бути успішним, крутим, але якщо підеш за цим, не будеш собою. Пізніше коли приходять невдачі, одні впадають в депресії, знеохочення до життя; інші роблять з себе щось дивне, поводяться епатажно, часом небезпечно. Але рано чи пізно досвідчуюють внутрішню пустку. “І не вподібнюйтесь до цього світу, але перемінюйтесь оновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що є воля Божа, що добре, що угодне, що досконале» (Римлян 12,2)

Воля Божа – це не щось неможливе, важке, неприємне. Єдине чого хоче Отець для своїх дітей – це вільність, щастя, блаженство, мир, радість, добро, - спасіння, життя вічне!

Подивіться: о. Серафим розпізнавав покликання, вибрав дорогу служіння Богу, був запалений і горів бажанням служити Ісусу, служити людям. Писав до рідних про свої мрії: «Я просто не можу жити без роботи, до того ж, робо­ти дуже інтенсивної, такої, яка б мене всього поглинала. Я щораз більше відчуваю, що у мене немає покликання бути звичайним священиком-душпастирем. Я хотів би щось ро­бити, чинити щось конкретніше, бути корисним для інших, а не просто дарма їсти хліб».

Натомість, коли приїхав на канікули додому, почалася війна, а його мама була хвора, помирала. Він був біля неї. Залишався близько, бо синівський обов’язок був для нього дуже важливий. Зрозумів слова Ісуса про те, що хто хоче йти за мною, залишить батька і матір… - і не поверхнево розумів, а виконав ці слова до кінця. З любові до батьків, коли мама померла, тоді лише почувся вільним, щоб розпочати служіння Богу у повній посвяті себе самого. А потім почалася непередбачувана дорога. Це означає, що у важких обставинах війни, він не втратив довіри до Божого плану.

Спершу поїхав до Людвіполя. Туди важко було дістатися, і о. Серафим їхав від парафії до парафії, через Рівне, Межириці, Невирівку, Дерману, Стару Гуту. Потім через небезпеку потрапити до рук міліції, яка могла вбачати в ньому польського шпигуна, обрав дорогу через Вежицю, Озерно і Корець.

Він бачив, в якому важкому становищі опинилася Церква на Волині, і вирішив залишитися. Таке рішення свідчило про повну посвяту себе Богу і велику мужність о. Серафима. Душпастирська діяльність на цій території, яка відійшла до Радянського Союзу, була пов’язана з ризиком втратити свободу і життя. Незважаючи ні на що, його любов до людей спонукала його не боятися проблем.

Зазвичай, коли зустрічається воля людини і воля Бога, вони не співпадають. Фундаментальним прагненням нормальної людини вижити, бути в безпеці, комфорті, шукати кращих умов. Отець Серафим не думав про себе. Це значить свідомо вільним вибором віддався Божому провидінню, довіряв.

Якийсь час – він був у Рівному, тоді отримав пропозицію поїхати до Карасина в Луцьку діє цезію. Кількох слів вистачило, щоб розпалити в ньому апостольську ревність. Це був 1941 рік – після Великодня йому пропонували залишити ті місця, але він відмовився.

«Врешті-решт я уже весь був у руках Божого Провидіння і повинна була початися непередбачувана дорога». Тоді ні він, ніхто інший не міг передбачити, якими крутими стежками поведе його Господь.

Почалося німецьке вторгнення в Радянський Союз, німці зайняли Волинь. Коли спалили Людвіполь, о. Серафим з решткою віруючих сховався в місцевості Бистриця, в селі Немильне, йому вдалося навіть організувати шкільний рік. Через кілька місяців Бистрицю теж спалили, і о. Серафима перевели до Дерманки, де залишався до 1943 року. Він організував душпастирські віїзди по навколишніх селах, відвідував хворих, навчав дітей. Завдяки його старанням було викуплено землю і збудовано храм в селі Городниця. Люди їхали туди з віддалених місцевостей, щоб брати участь у Святих Службах і приступати до Таїнств. Але йшла війна – в 1943 р. Дерманку теж спалили. О. Серафим писав: «Після Карасика і Бистриці це вже третя втрачена парафія, а скільки їх ще попереду…» Йому довелося знов втікати, блукаючи лісами, разом з сестрою Чеславою, він дістався до Сторої Гути. Там було багато біженців, серед них католики. Він знову побачив у цьому Волю Божу, щоб залишитися з потребуючими, допомагати їм і служити.

«Отець Серафим, будучи єдиним священиком у цьому великому скупченні католиків, хрестив, вінчав, відвідував хворих, ховав убитих і померлих. У Старій Гуті його шанували не лише католики, а й православні. Вони бачи­ли в ньому «великого духівника» — «виняткову людину». Православні зазвичай звертаються до своїх духовників «панотець», а до католицького духовника «священик». Слово «піп» було звичним виразом. Відтак почуте з уст православних «великий духівник» вказувало на незвичай­ну повагу до отця Серафима Кашуби».

Йому залежало на спасінні кожного, бо таке було бажання Ісуса, коли прийшов у цей світ, ставши Людиною. «Бо Син Чоловычий прийшов знайти і спасти те, що загинуло» (Матей 18.11) «Так немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один з цих менших» (Матей 18.14)

Боже Провидіння чувало над о. Серафимом і оберігало його для добра вірних.

Коли йдеться про такі рішення в житті людини, які визначають її долю на подальше життя, або такі, які треба приймати в важких, часто небезпечних для життя обставинах – коли не можна помилитися, тоді шукати Волю Божу – життєва необхідність.

В 1945 р. влада об’явила про примусове переселення поляків і назвала це репарацією.

О. Серафим, разом з іншими земляками подався до Польщі. Отець Серафим: «Доїжджаємо до Здолбунова. Думки нуртують. Треба щось вирішувати. Потім буде надто пізно. Якби можна було порадитися з кимось. Зга­дую якийсь голос. Ох, це отець канцлер Ших говорить: «Отче! Ми всі повинні поїхати, може, ви залишите собі повне право на дієцезію». Здається, я усміхнено відповів:

«Тоді мені бракує тільки єпископських свячень». Я тоді не знав, що залишається також отець Ян. Як не як, а в мене на руках уже був документ, підписаний отцем Шуманом:

«Для переїзду». У Здолбунові вже не було часу думати.

Коли поїзд із гуком зупинився, я взяв до рук валізку, поп­рощався тільки з Анелею й непомітно перейшов колію. А речі? Нехай їдуть. Можливо, незабаром там буде моя ро­дина, а, може, і я. Усе ж таки: «Для переїзду». А врешті- решт: «Не беріть із собою ані палиці, ані торби».

Його супутники не одразу зрозуміли, що він не хотів рятувати себе. Думав про людей, які залишалися. Ще на початку шляху сказав: « Навіть якщо двоє католиків тут залишаться, я буду з ними третім.»

Часто коли важко прийняти, зрозуміти, чому приходять страждання, переслідування, якесь зло, несправедливість. За о. Серафимом шпигували, переслідували як інших священників, обмовляли, писали наклепи. Втікав, ховався. Люди берегли його, цінували його як священника і людину. Євангеліє вчить нас, що ліпше постраждати за добрі діла, ніж за злі. (1 Петр. 3.17) « Світ проминає і пожадливості його, а хто чинить волю Божу, той перебуває повіки» (1 Йоан 2,17)

«Бо така воля Божа, щоб ми, добро творивши, змусили мовчати неуцтво безглуздих людей.» (1 Петра 2,15)

ЗАПИТАННЯ ДО СЕБЕ?
1. Як я шукаю волю Божу і Його план для мене?
2. Для чого мені знати волю Його і не виконувати? Чи маю у серці готовність узгоджувати свою волю з Богом? Чи хочу, щоб Бог чинив мою волю? Тоді хто з нас Бог?
3. Чи готовий покластися довіритися Божому Провидінню?

Коментарі