ЄВХАРИСТІЯ

ПАЛОМНИЦТВО СЛУГИ БОЖОГО СЕРАФИМА КАШУБИ

ДЕНЬ IV. ЄВХАРИСТІЯ

«Це моє тіло, що за вас віддається…

Ця чаша - Новий Завіт у моїй крові, що за вас проливається»

(Лука 22, 19-20)

   Сьогодні 4 день паломництва з отцем Серафимом. Тема дня - Євхаристія. Він священник, слуга Божий, і це покликання було для отця Серафима найважливішим у житті. З серпня 1945 року до квітня 1958 отець Сера­фим був настоятелем для всіх вірних, що мешкали на Волині. Він служив вірним жертовно і з францисканською радістю. Свідомий що може заплатити свободою і життям тільки за те, що є священником, що не відрікся, не втікав, а продовжував служити віруючим. Вони ж з вдячністю приймали його і як могли оберігали.
   Станіслава Ясинська з Корця згадує: «Спочатку він зупинився у знайомих католицьких роди­нах. Потім, аби не наражати людей на небезпеку через свою присутність, переселився до каплиці на цвинтарі. Тітка розповідала, що хтось вороже налаштований щодо релігії і священиків, ба­жав вночі вбити отця Серафима, тому повибивав камінням шибки. На щастя, отець спав під вікном, яке було вибите, і тому вцілів. Я чула багато хорошого про отця Кашубу під час мого перебування у Славуті. Передусім згадували про його безмежну самопожертву, вміння підтримати, гарячу віру у перемогу добра над злом, величезну доброту до всіх.

   Одна старенька сказала: «Це була свята людина. У нас був хліб, було, що одягнути, а він ходив голодний, у нього на­віть взуття не було». Наскільки я знаю, інтелігентні люди у православних українських колах шанували його. Вони ка­зали: «Це була добра людина», «великий духовник».

   Покликання священика це не професія і не робота. Це служіння Богу, яке неможливе без повного віддання себе Богу, і людям, і Церкві. Він бажав усім серцем бути священиком, бути потрібним людям. Йшов туди, де бачив потребу в Таїнствах, в священику. Більше того, він сам шукав кожну загублену овечку…

   Через багато років парафіяни зі зворушенням, здивуванням і вдячністю згадують саможертовне служіння отця Серафима.

   Софія Перегонець розповідає: «У Городниці, він звер­шував Божу Службу у храмі. Там його схопили, ку­дись потягнули, роздягнули і залишили у рові. До млина їхав один українець, упізнав його, взяв на воза, накрив со­ломою, бо отець Кашуба був голий. Удома одягнув його у свій одяг, відвіз до Городниці чи Ємільчиного».

   Юлія Массальська: «Він нас утішав, підтримував… Їздив отець Кашуба, ховаючись між діжками, речами, за­вжди радісний, і просив про молитву. Коли ішов, хтось завжди стояв перед ним, аби його не побачили. Коли їхав вантажівкою, сідав ззаду. Він був хворим, убогим, худим - тільки шкіра і кістки. Справжній мученик.
   Отець Серафим проводив у нас молебень. Після молебню не йшов перекусити, а просив його відвести до хворих і ста­рих. Так проходила майже вся ніч. Йому не заважало те, що йшов сніг, була ніч, навколо панував холод чи дощило. На Великдень отець Серафим приїхав після обіду. Він був настільки втомлений, що хитався, стоячи навколішки». Все це заради Ісуса, заради його овечок, божих дітей. Він переживав за людей, за кожного.

   Вацлава Марія Кожин: «Нас завжди повідомляли про його приїзд, бо наша велика родина готувала хліб для отця Серафима. Він міг їсти лише сухарі, тому ми щоденно ви­сушували кілька куснів. У Самборі отець Серафим працю­вав без перепочинку: сповідав, відвідував хворих, в окре­мих домах звершував Святу Службу, часто робив це вночі.

   Така діяльність розцінювалася як нелегальна, і санкції мог­ли бути жорстокими. Коли йшов до хворих, то для більшої безпеки я його супроводжувала. Я знала, що в цей час мені не можна розмовляти. Отець Серафим ішов кілька кроків за мною, що не викликало зайвої цікавості. Одного разу, коли ми йшли до частини міста, що звалася Островом, мене побачила шкільна подруга Люда В. і хотіла будь-що мене провести. Я втратила отця Серафима з поля зору. Прийшло на думку, що це провокація. За мить я побачила отця, який роздивлявся годинники на виставці біля магазину. Одна його рука була у кишені, де були Пресвяті Дари».

   Отець Серафим вирішив бути пастирем тих, хто не захотів покидати свої землі. Починався новий, сповнений стражданням і жертвами етап й його апостольському служінні. Своїй сестрі Марії він написав у листі, що він передусім – священик, а потім брат і син.

   Софія Вєнцковська: «Отець Кашуба залишився на Волині, бо казав: «З ким бу­дуть ті, хто залишається?» (...) Його життя в цей період — це смуга страждань, сліз і болю. Я пам’ятаю один рік... Отець дуже хотів відвідати всіх парафіян. Кожен мешкав у віддалених, навіть досить далеких від центру міста, райо­нах. Ті, хто залишилися у Корці після 1945 року — це пе­редусім старі, самотні і хворі люди без родин».

   Отець Серафим був єдиним священиком на всю Волинь і він ус­відомлював, що вірні, які живуть на цій території, хотіли б, аби він завжди залишався з ними. Проте іноді отець Серафим їздив до Львова, Вільна, а також до Естонії, де працював його брат но ордену отець Тадеуш Краус.

   У 1955 році знову відбулася репатріація поляків, які прожи­вають у Радянському Союзі на колишніх землях Польщі. Він не поїхав.

   Отець Серафим (лист до сестри): «Чи розумієте це Ви, зручно вкриті отам під крилом Віт­чизни, що для нас це означало б ліквідацію, а значить пе­рекреслило б змагання кільканадцяти років? Але оскільки йдеться про Божу справу, я надіюся, що Господнє Про­видіння усім покерує якнайкраще».

   Отець Серафим (лист настоятеля провінції о.Ернеста Ланухи): «Не один раз мені хотілося трохи відпочити у тихому місці, особливо, коли чую, що всі, навіть з далеких сторін, грома­дяться під крилами Вітчизни. Але, може, така вже Божа воля, щоб ми разом з отцем Тадеушем й отцем Хіларієм наглядали за Естонією й Україною. Разом з іншими свя­щениками нас тут невелика кількість. Ситуація критична, тому прошу про молитву всіх священиків і братів».

   «Того останнього [молитви] нам потрібно зараз найбіль­ше, аби встояти. Нам доводиться лише contra spem sperare [без надії сподіватися]. Не знаю, чи Божа воля в тому, аби ми тут зосталися. Але, на мою думку, не йдеться про якісь національні погляди, а про Боже діло, тому вибору немає. Мене вражає лише одне: нас так мало, і допомоги чекати немає звідки».

   «Я хотів би хоч на крилах до Вас полетіти, бо мені, ніби ка­мінь, тяжіють ці кільканадцять років розлуки. Немає часу навіть відправити справжні реколекції, ані відпочити фізич­но і духовно, бо немає кому мене замінити. Проте найгірше те, що ми не бачимо попереду майбутнього. Повільно і не­відворотно вимираємо. Подяка Богові, що кілька свяще­ників повернулися зі Сходу. Я надіявся, що приїде отець Альбін, проте у нього інше завдання. Не зважаючи ні на що, ми не втрачаємо надію, сподіваємося, що наші зусилля не будуть марними».

   Він ніколи себе не щадив. Завжди охоче поспішав туди, де на нього чекали вірні. Отець Серафим дбав про виховання дітей і молоді. Він організовував церковні комітети, щоб, крім турбот про матеріальні блага храмів, допомагали своїм спільнотам витривати у вірі.

   Душпастирське служіння у багатьох віддалених місцинах і постійне подорожування до вірних, які чекали священника, забирали фізичні сили о. Серафима і ще більше ослабили його… стор. 65

   Отець Серафим: «Я вже не свій і нічий інший і ні про що особисте думати не можу, лише дивуюся, що Господь використовує таку ницість, як я, ще й винагороджує стількома радостями. Ве­ликодня процесія відбулася у Дубні, Рівному, Здолбунові і Корці, потім у Сарнах. Усюди — Ісус Христос. Яка ж радість! Усюди — добрі, вдячні серця».

   1957 рік - до нього приїхали батько і сестра Марія: «Коли ми приїхали до нього після дванадцятирічної розлу­ки, я думала, що він присвятить нам більше часу, але він не потурав собі анітрохи і постійно їздив служити».

   «Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лука 6,35)
О. Серафим виявив справжнє милосердя до вірних, не жаліючи себе, до повного виснаження, бо знав, що приносить їм не себе, але дає Життя – приносить Ісуса, котрий є Хлібом Життя.

Запитання до себе:

1. Чи можу бачити в собі таке ж шанування таїнства священства, як було у о. Серафима?
2. Наскільки я усвідомлюю, коли приймаю Ісуса Євхаристійного, що це питання життя і смерті? Що отримую дар життя вічного?
3. Коли йдеться про Боже діло, чи я у справах Отця Небесно? Чи думаю лише про себе?


МОЛИТВА ЗА СВЯЩЕНИКІВ

Ісусе, вічний Первосвященику! Заховай своїх слуг, наших отців, в Рані Твого Найсвятішого Серця. Заховай чистими їх руки, які щоденно дотикаються Твого Найсвятішого Тіла. Заховай чистими їх уста, які Ти щоденно відсвіжуєш Своєю Найсвятішого Кров'ю. Заховай непорочними їх серця, на яких витиснена печать Твого преславного Священства. Благослови їх працями, щоб приносили достойний овоч, і вділи їм вінці вічної слави. Амінь.
Царю Небесний... Радуйся, Марія...