ІСУС І ХРЕСТ

ПАЛОМНИЦТВО СЛУГИ БОЖОГО СЕРАФИМА КАШУБИ
ДЕНЬ VI. ІСУС І ХРЕСТ

   Мир і добро!
Тема цього шостого дня паломництва з отцем Серафимом Кашубою - Хрест. Будемо розважати про те, як отець Серафим наслідував Ісуса Христа страждаючого: в переслідуваннях, наклепах, осудженні, арештах і засланні, хворобі і нарешті в смерті. Щоб не став для нас його Хрест таким емоційним спотиканням, зауважмо одразу, що сам отець Серафим ставився до цього з великим смиренням і миром у серці. Навіть з такою світлою радістю, яка народжується у серці з великої довіри і любові до Бога. Ми вже чули про те, як він вимушений був втікати під час війни, переховуватися від міліції, голодувати. Після війни почалися нові переслідування зовсім іншими методами.
У «Здолбунівській газеті» на початку 1958 року було надруковано статтю І. Іваненка та К. Свояченчука «За релігійною завісою». Потім, 11 квітня 1958 року, у тій самі газеті з’явилася ще одна стаття авторства П. Надєждина «Земні діла ксьондза Кашуби», яка, як і попередні, очорнювала ім’я отця Серафима. Автори статей не нехтували нічим і вигадували, що могли, аби похитнути автори­тет отця Серафима, яким він користувався серед вірних. Писали про підозрілі стосунки з якоюсь жінкою, про зловживання алко­голем і фінансові махінації. 1958 року працівник Уряду у Справах Релігії в Рів­ному викликав отця Серафима на розмову. Посилаючись на пуб­лікації, він повідомив його про заборону виконувати будь-які священицькі функції.
  «Шкода, — писав отець Серафим Кашуба до своєї родини у трав­ні 1958 року, — що ви не можете прочитати ті вигадки, бо ви б сміялися до сліз над дурістю тих писак, які мають право відбирати повагу у власноруч обраних жертв. Щодо мене, то я навіть їм вдячний, бо лише зараз відчуваю себе справжнім учнем Того, хто сказав: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас». Тому я терпеливо чекаю на з’ясування справи, і ви також нічого не бійтеся. Зараз у мене більше часу, тому незабаром напишу до Вас більше. Мене огортають лінощі, не хочеться навіть писати.

   Я тільки сплю і їм та майже нікуди не ходжу. Почав встав­ляти зуби, потім буду відправляти реколекції, пора б уже, за вісімнадцять років. Не можу без зворушення думати, який же добрий до мене Господь. Він дозволив мені вс­тигнути відсвяткувати ювілей, а потім звершити великодні урочистості. А зараз цей примусовий відпочинок також не дарма, він має своє значення в очах Божого Провидіння, адже добровільно я б собі такого ніколи не дозволив, особ­ливо в такий час».
   Усі обмеження, в які було заґратовано отця Серафима, були для нього дуже болючими. Це був удар, завданий отцю Серафиму і людям, яким він слугував. Незабаром закрили храми у Рівному, Здолбунові, Острозі, Сарнах і там, де завдяки отцю Серафиму вони ще діяли.
   Отець Серафим: «Справедливо вірним мати священика і храм. Ми будемо вимагати і чекати кращих часів, навіть якщо доведеться ба­гато працювати і страждати.»
   Отця Серафима позбавили права на постійне місце про­живання і виконання священицького служіння, тому він розпочав мандрівне апостольство. Він добре розумів, що отримав рукоположення і пас­тирську місію не від уряду, а від Бога за посередництвом Церкви. Усвідомлюючи своє покликання, він не переставав працювати, навіть з іще більшим ентузіазмом віддався служінню вірним. До 11 квітня 1958 року працював нелегально. Трудився вдень і вночі. Відвідував різні спільноти. Його парафіяни, як перші християни, таємно збиралися на дому.
   Отець Серафим: «Якби ви тільки знали, — писав до родини у червні 1958 року, — скільки радості дарує мені Господь Бог у такому стилі життя, коли я мало думаю про себе, а все залишаю на Боже Провидіння. Збагачується мій досвід, я постійно вчуся чогось нового, зустрічаюся з різними людьми».
   Після втрати прописки отець Серафим на все життя залишився мандрівним душпастирем.
   Отець Серафим, 1959 рік: «Я не хочу ні з ким ділитися турботами, якими Боже Про­видіння мене обдаровує вже десять місяців. Щодень зву­жується коло моїх друзів, і зараз я вже дуже легко зможу їх перерахувати. Решта обкидає мене багном, шукаючи ін­шого священика. Я ні до кого не маю претензій, бо знаю, що «учень не більший за свого вчителя», я лише шкодую, що нищиться добро для душ». «Учень не більший за вчителя, а раб понад пана свого. Доволі для учня, коли буде він, як учитель його» (Матвія 10:24,25)
   Влада не відступалася від своїх нечесних методів, і в один з викликів до місцевих органів влади його переконали виписатися, пообіцявши прописку в іншому місці, але це виявився спланований обман. В той час без прописки не можливо було знайти житло і роботу, а значить за законами така людина підпадала під суд і примусові роботи чи тюрму.

   Отець Серафим: «Я виписався у Рівному, а на новому місці мене не хочуть оформити. (...) Зараз я розумію, що треба бачити зло там, де воно є, бо життя мститься, якщо зло ігнорують. Для мене ці жахливі фейлетони, наклепи і різна гидота, яку на мене спрямовують, є уроком реалізму. На жаль, - і цього вже не зміниш, — у людині сидить бестія і топче копитами місто, якщо її визволити. Я на кожному кроці стикаюся з такою потворною брехнею і підлістю; мене вже не здивує нічого, що б мені не сказали. Але інші пережили більше, і з ними поводилися гірше».

   До рідних він писав так: «Не переймайтеся моїм «блуканням». Я почуваюся пречу­дово. Мене тільки шалено турбує, що моє скромне прізвище фігурує в літературі. Шкода, що я не можу надіслати вам книжечку, що вийшла недавно у Гродно під назвою: «Ка­толицизм без маски». Звісно, в ній ані слова про маскарад. Про мене є лише невеличка згадка біля Франциска і його друзів, яких вважають дармоїдами. Я дарма хліба не їм».

   6 березня 1966 року міліціонери заарештували отця Серафима на одній з вулиць Цілинограду і посадили його до в’язниці, засудили за волоцюжництво і присудили п’ять років заслання в Арикти. На засланні в Арикти отець Серафим намагався сприймати несправедливість щодо себе у світлі Божого Слова і бажав при­йняти нову ситуацію як особливу благодать для ще більш вірного прямування за Ісусом.

   Отець Серафим: «І нас, недолугих, — написав він до сестри, - стосуються слова Вчителя: «Коли ти молодшйй був, ходив, куди сам бажав, а як постарієшся, поведуть тебе, куди ти не схо­чеш» (Йонан 21, 18). Для святого Петра це був хрест головою донизу, а для таких непотрібних слуг, як я, також знайдеться ма­ленький хрестик, щоб освятити хоча б недостойну жертву. А як ні, то чого ж тоді варте все це служіння?»

   1966 року він отримав від однієї жінки посилку з оплатками і вином. Нарешті він міг звершити свою першу Євха­ристію в Арикти. Згадуючи цей щасливий день, він занотував: «Такі дати не можна забути, як не можна забути першу звершену Євхаристію».

   6 серпня 1966 року, отця Серафима переве­ли до колгоспу в Аршатинську, який знаходився на відстані 350 км від Арикти. У перші дні перебування там його прийняла протестант­ська родина німецького походження. Але й у цьому становищі він намагався за все дякувати Богу і не втрачати оптимізму. Аршатинськ, як і інші місця перебування отця Серафима, став для нього простором апостольського служіння.

   22 грудня 1966 року, два дні перед святом Різдва, його знову арештували і засудили до одинадцяти років ізольованого життя. Цього разу його помістили до будинку інвалідів у Малій Тимофіївці, що знаходиться на відстані 25 км від Цілинограду.

   Отець Серафим: «Уперто думаю, — писав він, згадуючи день арешту, — що було б, якби я замість того, щоб іти до Соколова, поїхав прямо до Москви або Таінчи? Я мав на це повне право, але себе обманював, що все ж таки .можна буде надіятися хоча б на якусь пародію справедливості і мені дадуть хоч кілька вільних святкових днів. Тимчасом за брехливими словами органів влади почувся сміх сатани».

   Це був для нього час духовного випробовування.

   Отець Серафим: «Я вмираю щодня, — записав він, — треба лише єднати­ся з Христом. (...) Не можна вважати себе непотрібною людиною, яка вже нінащо не здатна. А я тут розписався на цілий світ і розбиваюся у безсильному стражданні, як птах у клітці. Може, саме така жертва потрібна була, а не моє недолуге служіння. Скільки ж помилок потрібно відпоку­тувати і виправити».

   1967 року в лютому місяці йому вдалося втекти з Малої Тимофіївки і пішки дістатися Цілинограду. Одразу ж він охопив душпастирською опікою вірних Цілинограду, Шортанди, Таінчи і навколишніх те­ренів. На диво, після важких подій він почувався навіть сильнішим фізично і не думав хоч на краплю обмежувати свою апостольську діяльність. Йому вдалося наново нав’язати контакт з братами по ордену у Польщі і своєю сестрою Марією.

   Отець Серафим (лист до сестри): «Не злись, люба, що я знову викручуюся. Господь Бог бачить, що я віддав усе в Його руки, а Він розпоряджається не завжди так, як нам би хотілося».

   Під час третього приїзду отця Серафима до Казахстану в «Цілиноградській правді» 12 вересня 1970 року з’явилася стаття В. Пархоменка під назвою «Ба знакомые все лица», в якій отця Серафима звинувачували у тому, що він баламутить людей і витягує з них гроші. «Радянське законодавство запевняє свободу віровизнан­ня, — звучали слова статті, — але воно не може дозволити, щоб багаті обманщики спекулювали на релігійних почуттях вірних». Автор статті, долучаючи список місцевостей, де служив отець Серафим, а також місця його заслання й ізоляції, підтверджував силу впливу Слуги Божого. Нескорений досі мандрівний апостол був спокійним. Боже Провидіння над ним чувало, а людська роз­судливість підказувала швидко змінити місце перебування. Він подався до колишньої столиці Казахстану Алмати, де отримав тимчасовий дозвіл на релігійну діяльність.

   Не зважаючи на те, що органи влади шпигували за Серафимом Кашубою, він не втрачав запалу. У нього були власні способи, до­свід і віддані люди. Отець Серафим служив там, де його просили, зберігаючи належну обережність. Він усвідомлював, що кожної миті з ним може щось трапитися.

   «Оце посилаю Я вас, як овець між вовки. Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки. Стережіться ж людей, бо вони на суди видаватимуть вас, та по синагогах своїх бичувати вас будуть. І до правителів та до царів поведуть вас за Мене, на свідчення їм і поганам» (Матвія 10:16-18) Ці слова Євангелії відбилися в житті отця Серафима буквально. Ще в 1958 році, коли надрукували перший наклеп, він писав: «Жодним чином не можу дозволити собі, щоб перемогло мене переконання в тому, щоє підлі люди, для яких немає нічого святого». Віра в Бога і в боже добро, яке в людях, була в ньому непереможна. Як м

   Послідовник святого Франциска, як учень Ісуса, отець Серафим прагнув наслідувати свого Учителя до останнього кроку. Приймав все без нарікання і тривоги, бо навчився в усьому бачити Боже Провидіння, яке його вело і охороняло. «А щодо мене, то нехай нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, що ним розп'ятий світ для мене, а я для світу» (Галатів 6:14)

   «Чи ви не знаєте, що ми всі, хто христився у Христа Ісуса, у смерть Його христилися?» (Римлян 6:3)

   Наприкінці життя його спіткав справжній хрест невиліковної і важкої хвороби - туберкульозу, який підточував його сили. Під час короткого перебування в Польші він піддався операції - вирізали одну легеню. Трохи відпочив, підлікувався, побачився з родичами і братами по ордену - і знову повернувся в Казахстан. Міг залишитися на батьківщині, але не захотів залишати людей, які на нього чекали. Це остаточно підірвало його здоровя. Коли повертався до Львова, почувався гірше. Автобус зламався, і йому довелося іти до міста під дощем, а потім ще до ночі чекати на вулиці, щоб його забрали. Вночі, 20 вересня 1977 року він помер.

   Отець Серафим: «Смерть подолав Він єдиний, і тому вона не страшна. Як би там не було, розраховую на Ваші молитви, щоб я зміг переступити поріг без тягарів, але й не з пустими руками».

ЗАПИТАННЯ ДО СЕБЕ:
1. Що для мене означає нести свій хрест? Приймаю чи нарікаю?
2. Чи хочу я наслідувати Ісуса Христа, як його учень?
3. Чи бачу своє щастя в дорозі до Божого Царства, чи уповаю лише на цей світ?