ПАЛОМНИЦТВО СЛУГИ БОЖОГО СЕРАФИМА КАШУБИ
ДЕНЬ V. АПОСТОЛ
Мир і добро!
Тема 5 дня паломництва з отцем Серафимом - мандрівне апостольство.
КАЗАХСТАН, КРИМ, СИБІР (з 1963 по 1968 роки)
Ще коли отець Серафим був на Волині, у нього поступово «проростала» думка про Казахстан. Католики. Яких він відвідував, розповідали про своїх рідних, яких радянська влада примусово вислала на цілинні землі Казахстану. Там не було жодної каплиці, жодного священника. Люди не могли отримати необхідні таїнства Хрещення, Євхаристії, помирали без таїнств. Адреси він «записував» в памяті, щоб не наражати на небезпеку вірних, якщо його раптово арештують. Вперше відвідав Крим в 1962 році, звідти ненадовго їде в Казахстан.
Отець Серафим: «Зустріч важко описати. — роздумував він на сторінках нотатника. — Раніше ми не були знайомі, як колись учні в Емаус мали впізнати одне одного при ламанні хліба. Тривала підготовка, аж ось зайшлі якась жінка і попросила прийти до її батька, який був при смерті. Звідки дізналася? «Я вже додумалася». Це була перша священицька функція. А потім? Радість, рух, нове життя. Господи, Ти про нас не забуваєш».
Після короткого перебування в Казахстані отець Серафим повернувся до Криму і там продовжував своє служіння. Звідти він добирався до вірних, які жили у різних місцевостях.
Вдруге в Казахстані отець Серафим зупинився у Таінчи. Там для того, аби відволікти увагу органів влади, яка була неприхильна до будь- якої, особливо католицької, релігії, зайнявся палітурною справою. Перші осередки його пастирського служіння — це Шортанди і Цілиноград разом з навколишніми селами. Згодом йому вдалося налагодити контакт з родичами, які проживали у Петропавловську, Томську, Омську, Новосибірську, Каньську, Алмати, Красноярську, Кокшетау та ін. Дуже часто траплялися важкі подорожі. Отець Серафим використовував усі можливі засоби сполучення. Неодноразово значні відстані долав пішки. Шукав людей, католиків, невтомно розпитував людей, яким міг довіряти про тих, хто ще залишався без опіки священника. Це була євангелізація від серця до серця, особиста, лице до лиця, бо неможливо було проголошувати Добру Новину відкрито.
ЯдвігаРєдванєцька з Кокшетау згадує: «Спочатку один знайомий повідомив, що до нас приїде священик. Сказав також, що він повідомить нам, коли. Не було жодних відомостей. Перед великими святами у нас збиралися люди, ми молилися, співали і так цілу ніч. Пригадую, наближався Великдень, і люди збиралися у Велику Суботу. Уночі хтось постукав, прийшов той знайомий і з ним отець Серафим. Одразу сів сповідати. Багато людей посповідалися. Потім виголосив проповідь і розпочав співати: «Радісний день». Люди плакали, бо ніхто й припустити не міг, що на Великдень завітає священик. Він обернувся і з лагідною усмішкою сказав: «Чому ви плачете, зараз же Великдень — треба радіти». Під час Євхаристії він роздав Святе Причастя, а потім усі, задоволені, розійшлися по своїх домівках. Цей день я ніколи не забуду».
Життя католиків у Казахстані, як і на території Волині, нагадувало існування перших християн за часів катакомб. Божі Служби і молебні відправлялися ночами по різних домівках із зачиненими дверима і заслоненими вікнами. Отець Серафим, як і до того, звершував Євхаристії, сповідав, хрестив, вінчав, уділяв миропомазання, єлеопомазання, відправляв похорони на цвинтарі або освячував могили. Так було скрізь, де він бував.
Протягом двох років, виконуючи душпастирське служіння у Казахстані, відвідує Петропавловськ, Таінчи, Красноармійськ (Цілиноград), на деякий час їде до Естонії і у Москву. 6 березня 1964 року отця Кашубу арештовують в Цілинограді просто на вулиці і засуджують на заслання в колгосп в Арикти. Через декілька місяців переводять до Аршатинська, але 16 листопада несподівано звільняють. Він здійснює численні душпастирські подорожі у Шортанди, Таінчи й інші місцевості, відвідує віруючих, уділяє таїнства. Але 22 грудня того ж року отця Серафима знову арештовують і засуджують на 11 років перебування в клініці для невиліковно хворих у Малій Тимофіївці біля Цілинограду
Отець Серафим: «Адже в Арикти не було б священика, якби не моє примусове переселення. Учора перші п’ять осіб сповідалися, а сьогодні вранці у нас була перша святкова Божа Служба. Святий Павло лагідно промовляв до новоохрещених дітей. Так само робив із новонародженими в благодаті таїнств: «відкинувши злість... Як новонароджені діти підкріплюйтеся духовним, не фальшивим молоком, і пізнавайте, який солодкий Господь». Скільки ще знайдеться цих «живих каменів» для відбудови духовного дому?»
Щодня, перебуваючи в засланні, Слуга Божий шукав відповідний час і місце, щоб звершити Святу Службу, в якій з ним брали участь кілька осіб. Особливо глибоким пережиттям для нього стала ніч перед Різдвом Христовим:
Отець Серафим: «І от наближається північ. Кілька годин тому була віґілійна Служба у Михайла й Олександри, але на ніч там залишатися не можна було. (...) Тепер я помолився утреню і чекаю на північ, як Йосип, який шукав господу. Де ж буде моя стайня?»
«В темную нічку... не було чути жодного звуку. Лише іноді з’являлась якась тінь і я продовжував, здивований, ніби побачив нічне видіння. Бабусі, яка із зацікавленням затрималася на кілька хвилин, я сказав мовчати, хоча, варто було кричати, як ангел: «Звіщаю вам велику радість - ідіть». Для вас, нещасних, калік, убогих. До вас, з милосердя зібраних в одному місці, як купа сміття, викинутих за борт життя решток суспільства, сьогодні народжується радість — ідіть. Але я був сам. За кілька годин, коли почне світати, тут збереться багато людей. Для того, аби вбити час, що тягнеться, як важелезна гиря, будуть грати в карти,'напівсвідомо сміятися, а, може, вести якісь фривольні флірти. Нікому й на думку не спаде, що опівночі тут був храм, вівтар, небесні духи — Вифлеєм. Хто знає, чи ця незвичайна Пастирка у відкритій залі пройшла непомітно.
Після Святої Служби з’явилася група зацікавлених, проте було вже пізно. Свічки вже погасили».
Коли йому вдалося втекти з дому інвалідів в малій Тимофіївці, він дякував за цю благодать Матері Божій Остробрамській, бо на той день випадав її спомин. Одразу ж охопив своєю пастирською опікою Цілиноград і околиці, мандрував по Сибіру, знаходячи вірних, які довгий час були без священика і храма.
Отець Серафим: «Зараз відчувається якийсь подув відродження чи Воскресіння. Постають каплиці у Караганді, Душанбе, в Таінчи».
Знаючи духовні потреби своїх вірних і тугу за ним, писав їм сповнені пошани і любові пастирські листи. В одному з них визнав: «Я пригадую недавно минулі і водночас такі далекі роки. Я ніколи так не переживав свята, як у вас. Така незвичайна у своїй простоті великодня процесія. Віддаленість цього часу робить переживання ще сильнішим. Тут усі дивуються, що я весь час про це говорю. Усі намагаються мене втримати тут. Якщо б мова йшла про вигоди, не треба було б вагатися. Але ж Господь Бог повертає мені здоров’я не для того, щоб я шукав легкого життя».
Різдвяний період 1970 року, період Великого Посту і Великодня отець Серафим присвятив відвідуванню вірних Сибіру й інших місцевостей. Не зважаючи на фізичні недомагання, Слуга Божий почувався щасливим, коли міг зустрітися з вірними у місцях, куди інші священики не могли дістатися. Він провідав вірних у Новосибірську, Канську, Красноярську, Петропавловську й Орджонікідзе. Іноді йому на перешкоді ставали бурани, тобто снігові бурі, які обмежували можливості подорожі. Але в останній період свого життя в Таінчи отця Серафима спіткало особливе страждання. Після багатьох років старань місцева спільнота вірних, якій отець Серафим служив уже кілька років, отримала дозвіл відкрити каплицю за умови, що отець Серафим ніколи не буде відправляти в ній Святу Службу, ні вдень, ні вночі. Це обмеження з боку влади виявилося для отця Серафима більш болісним, ніж оте в Рівному у 1958 році. Церковний комітет навіть не міг пояснити отцю Серафиму свою позицію. З одного боку виявили бажання допомогти йому з хворобою і забезпечували опіку аж до смерті, а з іншого — не дозволяли відправляти Службу в новому храмі. Слуга Божий, не знаючи причини такої поведінки вірних, шкодував, що вони не дозволяли йому робите те, за що він стільки років боровся.
У цей час до отця Серафима дійшла сумна звістка з Ташкенту в Узбекистані. Священик прелат Кальдер (Фрунзе) опинився на боці єпископа Аефевра і не визнавав рішень II Ватиканського Собору, чим викликав мішанину серед вірних. Це дуже занепокоїло отця Кашубу. Він вирішив бути оборонцем єдності і правопорядку. Не дивлячись на непідходящі кліматичні умови, він подався до Ташкенту, бо хотів, щоб там збереглася вірність Церкві. Така його позиція і така реакція свідчать про глибоке почуття обов’язку. Адже під час свого перебування у Польщі отець Серафим аж двічі зустрічався з Кардиналом Вишинським, примасом Польщі. Деталі цих зустрічей нам невідомі, але можна припустити, що отець Серафим отримав від примаса спеціальні вказівки щодо потреб Церкви в совєтських республіках.
Отець Серафим тоді не припускав, що його земна мандрівка добігала кінця. Після короткого візиту до Ташкенту він подався до Львова, а потім до Рівного і багатьох інших місцевостей, щоб відвідати Знайомих, особливо хворих.
«Ісус вийшов на гору, і покликав, кого Сам хотів… щоб із Ним перебували, і щоб послати на проповідь їх, і щоб мали вони владу вздоровляти недуги й вигонити демонів» (Марка 3:13-15)
Запитання до себе:
1. Наскільки я розумію задум Ісуса щодо Своїх учнів? «щоб у його імя проповідувалося покаяння на відпущення гріхів усім народам» (Лука 24, 47)
2. Чи почуваюся відповідальним за проповідування Євангелії серед своїх друзів і рідних?
3. Чи прагну навчитися апостольської проповіді, стати учнем Ісуса?
Отець Серафим: «Зустріч важко описати. — роздумував він на сторінках нотатника. — Раніше ми не були знайомі, як колись учні в Емаус мали впізнати одне одного при ламанні хліба. Тривала підготовка, аж ось зайшлі якась жінка і попросила прийти до її батька, який був при смерті. Звідки дізналася? «Я вже додумалася». Це була перша священицька функція. А потім? Радість, рух, нове життя. Господи, Ти про нас не забуваєш».
Після короткого перебування в Казахстані отець Серафим повернувся до Криму і там продовжував своє служіння. Звідти він добирався до вірних, які жили у різних місцевостях.
Вдруге в Казахстані отець Серафим зупинився у Таінчи. Там для того, аби відволікти увагу органів влади, яка була неприхильна до будь- якої, особливо католицької, релігії, зайнявся палітурною справою. Перші осередки його пастирського служіння — це Шортанди і Цілиноград разом з навколишніми селами. Згодом йому вдалося налагодити контакт з родичами, які проживали у Петропавловську, Томську, Омську, Новосибірську, Каньську, Алмати, Красноярську, Кокшетау та ін. Дуже часто траплялися важкі подорожі. Отець Серафим використовував усі можливі засоби сполучення. Неодноразово значні відстані долав пішки. Шукав людей, католиків, невтомно розпитував людей, яким міг довіряти про тих, хто ще залишався без опіки священника. Це була євангелізація від серця до серця, особиста, лице до лиця, бо неможливо було проголошувати Добру Новину відкрито.
ЯдвігаРєдванєцька з Кокшетау згадує: «Спочатку один знайомий повідомив, що до нас приїде священик. Сказав також, що він повідомить нам, коли. Не було жодних відомостей. Перед великими святами у нас збиралися люди, ми молилися, співали і так цілу ніч. Пригадую, наближався Великдень, і люди збиралися у Велику Суботу. Уночі хтось постукав, прийшов той знайомий і з ним отець Серафим. Одразу сів сповідати. Багато людей посповідалися. Потім виголосив проповідь і розпочав співати: «Радісний день». Люди плакали, бо ніхто й припустити не міг, що на Великдень завітає священик. Він обернувся і з лагідною усмішкою сказав: «Чому ви плачете, зараз же Великдень — треба радіти». Під час Євхаристії він роздав Святе Причастя, а потім усі, задоволені, розійшлися по своїх домівках. Цей день я ніколи не забуду».
Життя католиків у Казахстані, як і на території Волині, нагадувало існування перших християн за часів катакомб. Божі Служби і молебні відправлялися ночами по різних домівках із зачиненими дверима і заслоненими вікнами. Отець Серафим, як і до того, звершував Євхаристії, сповідав, хрестив, вінчав, уділяв миропомазання, єлеопомазання, відправляв похорони на цвинтарі або освячував могили. Так було скрізь, де він бував.
Протягом двох років, виконуючи душпастирське служіння у Казахстані, відвідує Петропавловськ, Таінчи, Красноармійськ (Цілиноград), на деякий час їде до Естонії і у Москву. 6 березня 1964 року отця Кашубу арештовують в Цілинограді просто на вулиці і засуджують на заслання в колгосп в Арикти. Через декілька місяців переводять до Аршатинська, але 16 листопада несподівано звільняють. Він здійснює численні душпастирські подорожі у Шортанди, Таінчи й інші місцевості, відвідує віруючих, уділяє таїнства. Але 22 грудня того ж року отця Серафима знову арештовують і засуджують на 11 років перебування в клініці для невиліковно хворих у Малій Тимофіївці біля Цілинограду
Отець Серафим: «Адже в Арикти не було б священика, якби не моє примусове переселення. Учора перші п’ять осіб сповідалися, а сьогодні вранці у нас була перша святкова Божа Служба. Святий Павло лагідно промовляв до новоохрещених дітей. Так само робив із новонародженими в благодаті таїнств: «відкинувши злість... Як новонароджені діти підкріплюйтеся духовним, не фальшивим молоком, і пізнавайте, який солодкий Господь». Скільки ще знайдеться цих «живих каменів» для відбудови духовного дому?»
Щодня, перебуваючи в засланні, Слуга Божий шукав відповідний час і місце, щоб звершити Святу Службу, в якій з ним брали участь кілька осіб. Особливо глибоким пережиттям для нього стала ніч перед Різдвом Христовим:
Отець Серафим: «І от наближається північ. Кілька годин тому була віґілійна Служба у Михайла й Олександри, але на ніч там залишатися не можна було. (...) Тепер я помолився утреню і чекаю на північ, як Йосип, який шукав господу. Де ж буде моя стайня?»
«В темную нічку... не було чути жодного звуку. Лише іноді з’являлась якась тінь і я продовжував, здивований, ніби побачив нічне видіння. Бабусі, яка із зацікавленням затрималася на кілька хвилин, я сказав мовчати, хоча, варто було кричати, як ангел: «Звіщаю вам велику радість - ідіть». Для вас, нещасних, калік, убогих. До вас, з милосердя зібраних в одному місці, як купа сміття, викинутих за борт життя решток суспільства, сьогодні народжується радість — ідіть. Але я був сам. За кілька годин, коли почне світати, тут збереться багато людей. Для того, аби вбити час, що тягнеться, як важелезна гиря, будуть грати в карти,'напівсвідомо сміятися, а, може, вести якісь фривольні флірти. Нікому й на думку не спаде, що опівночі тут був храм, вівтар, небесні духи — Вифлеєм. Хто знає, чи ця незвичайна Пастирка у відкритій залі пройшла непомітно.
Після Святої Служби з’явилася група зацікавлених, проте було вже пізно. Свічки вже погасили».
Коли йому вдалося втекти з дому інвалідів в малій Тимофіївці, він дякував за цю благодать Матері Божій Остробрамській, бо на той день випадав її спомин. Одразу ж охопив своєю пастирською опікою Цілиноград і околиці, мандрував по Сибіру, знаходячи вірних, які довгий час були без священика і храма.
Отець Серафим: «Зараз відчувається якийсь подув відродження чи Воскресіння. Постають каплиці у Караганді, Душанбе, в Таінчи».
Знаючи духовні потреби своїх вірних і тугу за ним, писав їм сповнені пошани і любові пастирські листи. В одному з них визнав: «Я пригадую недавно минулі і водночас такі далекі роки. Я ніколи так не переживав свята, як у вас. Така незвичайна у своїй простоті великодня процесія. Віддаленість цього часу робить переживання ще сильнішим. Тут усі дивуються, що я весь час про це говорю. Усі намагаються мене втримати тут. Якщо б мова йшла про вигоди, не треба було б вагатися. Але ж Господь Бог повертає мені здоров’я не для того, щоб я шукав легкого життя».
Різдвяний період 1970 року, період Великого Посту і Великодня отець Серафим присвятив відвідуванню вірних Сибіру й інших місцевостей. Не зважаючи на фізичні недомагання, Слуга Божий почувався щасливим, коли міг зустрітися з вірними у місцях, куди інші священики не могли дістатися. Він провідав вірних у Новосибірську, Канську, Красноярську, Петропавловську й Орджонікідзе. Іноді йому на перешкоді ставали бурани, тобто снігові бурі, які обмежували можливості подорожі. Але в останній період свого життя в Таінчи отця Серафима спіткало особливе страждання. Після багатьох років старань місцева спільнота вірних, якій отець Серафим служив уже кілька років, отримала дозвіл відкрити каплицю за умови, що отець Серафим ніколи не буде відправляти в ній Святу Службу, ні вдень, ні вночі. Це обмеження з боку влади виявилося для отця Серафима більш болісним, ніж оте в Рівному у 1958 році. Церковний комітет навіть не міг пояснити отцю Серафиму свою позицію. З одного боку виявили бажання допомогти йому з хворобою і забезпечували опіку аж до смерті, а з іншого — не дозволяли відправляти Службу в новому храмі. Слуга Божий, не знаючи причини такої поведінки вірних, шкодував, що вони не дозволяли йому робите те, за що він стільки років боровся.
У цей час до отця Серафима дійшла сумна звістка з Ташкенту в Узбекистані. Священик прелат Кальдер (Фрунзе) опинився на боці єпископа Аефевра і не визнавав рішень II Ватиканського Собору, чим викликав мішанину серед вірних. Це дуже занепокоїло отця Кашубу. Він вирішив бути оборонцем єдності і правопорядку. Не дивлячись на непідходящі кліматичні умови, він подався до Ташкенту, бо хотів, щоб там збереглася вірність Церкві. Така його позиція і така реакція свідчать про глибоке почуття обов’язку. Адже під час свого перебування у Польщі отець Серафим аж двічі зустрічався з Кардиналом Вишинським, примасом Польщі. Деталі цих зустрічей нам невідомі, але можна припустити, що отець Серафим отримав від примаса спеціальні вказівки щодо потреб Церкви в совєтських республіках.
Отець Серафим тоді не припускав, що його земна мандрівка добігала кінця. Після короткого візиту до Ташкенту він подався до Львова, а потім до Рівного і багатьох інших місцевостей, щоб відвідати Знайомих, особливо хворих.
«Ісус вийшов на гору, і покликав, кого Сам хотів… щоб із Ним перебували, і щоб послати на проповідь їх, і щоб мали вони владу вздоровляти недуги й вигонити демонів» (Марка 3:13-15)
Запитання до себе:
1. Наскільки я розумію задум Ісуса щодо Своїх учнів? «щоб у його імя проповідувалося покаяння на відпущення гріхів усім народам» (Лука 24, 47)
2. Чи почуваюся відповідальним за проповідування Євангелії серед своїх друзів і рідних?
3. Чи прагну навчитися апостольської проповіді, стати учнем Ісуса?
Коментарі
Дописати коментар