«ЩОБ РАДІСТЬ ВАША БУЛА ПОВНА!»

«ЩОБ РАДІСТЬ ВАША БУЛА ПОВНА!»

Наша буденність щодня наче нескінченний фільм про смуток: скрізь, де ми буваємо, бачимо потік втомлених та засмучених людей, які уникають дивитися один одному в очі… неначе величезні тягарі несуть за собою змучені люди. А ще і війна…

Стурбовані завтрашнім днем і обтяжені клопотами сьогодення, ми дедалі рідше посміхаємося, і набагато більше боїмося.

Людський смуток має глибоке коріння і виростає з непрощення, заздрості та осудження, з егоїстичного піклування про себе та про власний спокій. Якщо щось іде не так, як нам хочеться, ми занепадаємо духом. Якщо не отримуємо те, що здається нам добром, хоч би для іншого це було злом… зневірюємося і нарікаємо. Звісно, завжди у світі знайдуться об’єктивні причини, і часто насправді буває важко. Чому ж тоді святі Божі люди мали таку щиру і живу радість, навіть у найбільших скорботах і стражданнях? Якийсь секрет напевно знали. «Як ви берете участь у Христових стражданнях, радійте, щоб і в об’явленні слави Його ви раділи і торжествували» (1 Петра 4:13) - говорить апостол Петро.

Першопричина радості християнина - досвідчення зустрічі і спілкування з живим Воскреслим Христом. Радість яку Він дає, не можна порівняти зі звичайним ентузіазмом, який швидко згасає. Вона глибоко укорінена у вірі і надії, і виявом досвідченої любові, віднайденням себе у Бозі і поєднанням з Ним у своєму житті і у вічності.

Отець Серафим мав доволі приводу для смутку; кожен період його життя позначений стражданнями, гоніннями, хворобами та виснаженням себе заради Бога. Спочатку поділ польських земель, атеїстична влада, війна, окупація, набіги банд, спалені парафії, пізніше наклепи, заборона діяльності священика, арешти, засудження до заслання, смертельна хвороба… Проте, люди які свідчили про нього, говорили про самовіддане служіння у правдивій францисканській радості: «Отець Серафим був дійсно вбогою людиною, він не був прив’язаним до матеріальних благ, завж­ди був радісним і сповненим оптимізму». До родичів у Польші писав: «Не тривожтеся моїм бродяжництвом. Почуваюся відмінно. Дарма хліба я не їм. Можу запевнити вас про це, тому є повний оптимізму. Все має свою привабливість. Навіть бродяжництво і непевність у завтрашнім дні». (о. Серафим Кашуба, 1960)

Дорога під хрест є дорогою до джерела радості. Радість ця походить з одного дуже важливого факту! Бог справді мене любить... довів цю любов на хресті. А ще дужче Своїм Воскресінням. Тому надія не згасає, бо все своє має у Бога. Це радість людини, відновленої в Крові Ісуса Христа. "Щоб ваша радість була повна" (Йн 15, 11) - говорить Ісус, - «Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете, як і Я зберіг Заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його. Це Я вам говорив, щоб радість Моя була в вас, і щоб повна була ваша радість! Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив!» (Йн 15:10-12).

Для отця Серафима джерело миру та радості завжди є там, де Ісус. В молитві і в Євангелії, в Євхаристії. «О. Серафим зустрічав Христа у двоякий спосіб: в Євхаристії, яка була для нього "тим, що є Найважливішим", і в кожній людині на своїх шляхах. Він тримався у своєму житті простої життєвої формули: «На то людина і живе, щоб служити Господу Богу, як тільки може». І він служив.»

Звертаючись до слова Божого, в найскрутніших ситуаціях він зберігає глибокий мир. Йому заборонили діяльність священника, і це був страшний удар, але: «Стосовно себе я навіть вдячний їм, тому що тільки тепер відчуваю себе справжнім учнем Того, Хто сказав: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи Мене ради». (о. Серафим Кашуба, 08.05.1958)

Прощення дає життя. Прощення Ісуса і наше пробачення тим, хто заподіяв нам якесь зло, дарує полегшення серця. «Жодним чином не можу дозволити собі, щоб перемогло мене переконання в тому, що є підлі люди, для яких немає нічого святого» (о. Серафим Кашуба, 29.08.1958).

«Взагалі, всі для мене добрі. Відчуваю, що кохаю їх, як братів, і з них сильніше тих, хто є найбільш  нещасливим. А скільки злиднів криється в палатах, де лежать каліки, що не підносяться з ліжок! Якби їх всіх можна було жертвувати Ісусу, а їхнє терпіння освятити хрестом…» (о. Серафим Кашуба, 02.01.1967)

«На кожному кроці зустрічаюсь з такою потворною брехнею та наклепами проти мене, що нічого мене вже не здивує, що б мені не казали. Оскільки інші більше пережили і гірше з ними обходились, тому нема  чого розкисати. На даний час переживаю восьме блаженство, я дякую за все Тому,  Хто сказав ці слова для нашої втіхи: «Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене. Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами»  (Мт 5,10-12). В кінці кінців, можливо, буду вимушений виїхати – але постійно шукаю волі Божої. Нічого більше не прагну, тільки щоб її пізнати». (о. Серафим Кашуба, 1959).

Навіть у неволі, засуджений до тривалого заслання, знаходить причини зрадіти. У щоденнику пише про цей час: «Несподівано я був засланий в Ариктинський радгосп і залишуся на довший час на праці, ще не знаю якій. І до нас, немічних, стосуються слова Вчителя: «Коли ти молодший був, ходив, куди сам бажав, а як постарієшся, поведуть тебе, куди не схочеш». Для св. Петра це означало хрест головою вниз, для таких марних слуг, як я, знаходиться також маленький хрест, щоби освятити мою негідну жертву». (о. Серафим Кашуба, 01.04.1966) «Тільки Господь Бог знає, що Він призначив мені. Які дивні ці дороги, якими Він мене провадить. Адже в Арикти не було би священика, якби не моє заслання.» (о. Серафим Кашуба, 16.04.1966)

Одного разу святий Франциск Асизький звернувся до Господа з такою дивною молитвою: «Дай мені, Господи, наскільки це можливо, у відчутний спосіб пережити тілесні страждання, які Ти зволів витерпіти для нашого спасіння, і одночасно даруй мені, наскільки це можливо, відчути в серці ту любов до людей, яка була в Твоєму Серці». Це саме те, до чого відчуває найбільшу відразу зіпсоване гріхом людське єство, а одночасно саме те, що Божий Син відчував, ставши Людиною заради нашого відкуплення. В житті отця Серафима  Кашуби виконалися обидві сторони цієї молитви Серафітського Отця Франциска: постійне мучеництво і виснаження тіла заради справ Господа Ісуса, і одночасно невгасима серафітська любов до людей.

“НІЧОГО МЕНІ НЕ ПОТРІБНО, ЯКЩО МАЮ ІСУСА”

(о. Серафим Кашуба)