СПОГАДИ ПРО РІВНЕ

РІВНЕ

Костел Різдва Пресвятої Діви Марії і святого Антонія Падуанського

(Луцька дієцезія, Рівненський деканат; ЗАХІД, Рівненська обл., місто Рівне)

Вперше Рівне згадується у 1283 році як один з населених пунктів Галицько-Волинського князівства у польскій хрониці «Rocznik kapituly krakowskiej». Магдебурзьке право отримало 1492 року, статус міста - від 1939 року.

Перший (дерев'яний) храм у Рівному спорудили 1548 року коштом княжни Беати Острозької. Будівництво наступних дерев'яних костелів у 1606 та 1647 роках пов'язують також із родиною Острозьких. Чергову святиню (тепер вже муровану) зусиллями та коштом місцевого пароха Йосифа Пасіковського почали споруджувати у 1773-1774 роках, проте через невдало вибране місце для неї, яке позначилось на її технічному стані, парафію довелось 1813 року перенести до цвинтарної каплички. Але 1839 року царська влада її закрила. У 1858 році спроба князя Казимира Любомирського збудувати новий костел завершилась невдачею через опір царської влади.

Сучасний мурований храм у стилі неоготики за проектом і під керівництвом архітектора К. Войцеховського було споруджено у 1897-1899 роках, а консекрував його 1922 року єпископ Луцько-Житомирський Ігнатій Дубовський. У другій половині 20-х років минулого століття святиню було відремонтовано та розписано її інтер'єр (художник - К. Політинський).

Костел діяв десь до 1956-1958 років, доки його не закрила радянська влада. В той час у ньому працював Слуга Божий о. Серафин Кашуба, якого пізгіше вислали в Казахстан. Будівлю храму 'переробили' на світську, демонтувавши хрести та вежі, і використали її спочатку як кінотеатр «Глобус», а потім (з 80-х років по сьогоднішній день) - оцінивши незвичайні аккустичні преваги, як зал органної і камерної музики Рівненської обласної філармонії. Останні роки місцеві віряни добиваються повернення колишньої святині. Проте у березні 2017 року Комунальна комісія облради прийняла рішення відмовити їм у цьому, не дозволили навіть почергово відправляти там богослужіння, як це робиться у київському костелі св. Миколая чи львівському костелі св. Марії Магдалини.

Інтерєр Костела Святого Антонія в м. Рівному, 30-ті роки XX століття

Отець Серафим, перебуваючи у засланні в Арикти в Казахстані, пригадує наругу над костелом в Рівному, де протягом 18 років він був священиком. 28 травня 1959 року під приводом уявної загрози, яку начебто представляв собою храм в аварійному стані, радянська влада зачинила двері рівненської святині католиків. В цей день Римсько-Католицька Церква відзначала Урочистість Тіла і Крові Господніх. І на той час минув вже рік з того моменту, як Кашуба почув: «Від сьогоднішнього дня ти не маєш права відправляти Служби в храмі». Він тоді не знав, що в той самий день був закритий також костел в Острозі, яким він теж піклувався. 

Розпочалось блюзнірське знищування святих ікон та інших церковних речей. Кожна з них мала свою виняткову історію і цінність. Одна з ікон, які були надзвичайно близькі серцю о. Серафима, колись була подарована для храму одним чоловіком на ім’я Йосип, інші були перевезені з костьолів в Олександрії та Шпанові. У своїх спогадах Шанований Слуга Божий згадує образи Пресвятого Серця Ісуса, Божої Матері з Ченстохови, ікону святої Терези від Дитятка Ісуса. Всіх їх разом з розп’яттями було перевезено до музею, неначе цим хотіли довести, що віра в Христа назавжди відійшла у минуле. Здавалось, що атеїстична влада робила все, щоб «поховати» Бога, щоб знищити все, що могло нагадувати про Нього – зруйнувати святині, в яких вірні католики, в більшості своїй польського походження, могли сповідувати свою віру. Були зняті навіть дзвони з вежі храму, які кликали вірних на молитву. Був також один чоловік, який підняв руки на хрести, що вінчали собою вежі, поламавши їх. Отець Серафим порівнює його долю з долею апостола Юди, бо таким же трагічним став кінець його життя – він наклав на себе руки. Не зважаючи на переслідування, залишившись без храму, католицька спільнота Рівного розпочала збиратись на цвинтарі.

«11 IV [1966]. Сьогодні восьма річниця. Такий самий сонячний квітневий день. Тільки тоді це було Рівне, костел, в котрому я ще вранці відправляв святу Літургію, хоча уже був заклик від Демченка та витали туманні передчуття. Адже вчора вийшов пасквіль «о земных делах». Помолимось за зрадників – щось на зразок «не знають, що роблять». Здається що Теофілія була в костелі і ще небагато осіб. І ось чую слова Демченка: «Від сьогодні не маєш права».

Спогади про закриття костелу в Рівному дуже живі в серці о.Серафима. Згадуючи гіркі події минулого, він знову і знову проживає їх з жагучим болем у серці.

"Вулиці оточені кордоном, а з відкритого костелу, як з роздертого Серця Спасителя, вивозять усе по черзі – вівтарі, лавки, ікони. Де ти був, дорогий Йосипе, безногий жебраче, коли твій дар, надбання багатьох років, ламали, як непотрібний мотлох? А Ти, Христе в терновому вінці, напевно, знову шепотів: «Не знають, що роблять»? Коли Тебе перевезли в закритій в’язниці до музею, Ти в повноті став дослівною погордою та посміховищем суспільства. А ікони з Олександрії та Шпанова – пам’ятаєш, Янусько, як ми їх обережно везли, щоб не пошкодити. Серце Ісуса, що царювало над великим вівтарем! Ченстоховська, що виблискувала в світлі. Усміхнена солодка Терезка… Усе непотрібне, як сміття. «Deus venerunt gentes in hereditatem tuam». А потім було видерто дзвони, неначе серце з мертвого тіла, а злочинець, який зламав хрест, повісився, як Юда. Перестав волати польський Бог, але чи перестав жити? Чи та мала групка людей, що молиться тепер на цвинтарі, не є тим зерном, яке має померти, щоби принести плід?" (О. Серафим Кашуба, Арикти, Казахстан)