Серед парафіян в Рівному
Буває так, що життя людини, а особливо святої людини,
поділяють на періоди до зустрічі з Ісусом Христом, і після… Ця особиста зустріч
завжди чинить в душі надзвичайну, часто видиму, переміну, яка приготовує душу
до виконання волі Божої та тісного поєднання з Христом.
Пильно вдивляючись в таке багате на події життя отця
Серафима Кашуби, можна доволі умовно розділити його на дві майже рівні половини:
30 років від народження до початку служіння у Рівному, - це час формування та
приготування до своєї місії; і 37 років до самої смерті, - непередбачуваної
місії апостольства та служіння. Мав би повне право сказати про себе: «Господь
помазав Мене благовістити сумирним, послав Мене перев'язати зламаних серцем,
полоненим звіщати свободу, а в'язням відчинити в'язницю…» (Ісая 61:1) Можливо
мало що бачив на початку дороги, бо яка людина, знаючи що на неї чекає попереду
все те, що витримав отець Серафим, спромоглася б сказати: ось я, пошли мене,
Боже… Бо по-людськи це здається неможливим. Та коли насправді така є воля Божа,
то і благодаті досить, щоб її виконати. А й справді: навіщо ж її шукати, якщо
не виконувати?
Це розмежування життя отця Серафима лише умовна риска,
наочна ще й тому, що він раптом опинився за межею батьківщини, коли Польща була
розділена напередодні другої світової війни. Це аж ніяк не означає, що від того
моменту почалося його наполегливе шукання волі Бога. Напевне, він шукав її ще
молодим хлопцем, і це не було просте рішення піти у монастир. Треба було
прийняти новий стиль життя, нові відносини перебування з братами у спільноті.
Сам отець Серафим пише про той час: «Потрібно було витягнути із закутків душі
все погане, аби в новій одежі почати справді нове життя. (...) Кожен з нас
підходив, і з нього знімали старий одяг, як стару людину; разом з
благословенням на рясу падала свячена вода, і відтоді ряса ставала солодким
ярмом, яке нова людина носитиме один рік або ціле життя. Запалена свічка, чернечий
статут у руці, шнурок навколо стегон — і вже немає студента з меланхолійним
виразом обличчя і в акуратній краватці, — тепер є брат Серафим».
«Зі спогадів Слуги Божого можна сказати, що перший рік його
чернечої формації приносив плоди глибокої внутрішньої переміни. Це був час,
коли контакт зі світом поза монастирем був контрольований, а щоденність
проходила по регульованому, переважно молитвою, порядку. Проте брата Серафима
не відштовхував такий простий та аскетичний стиль життя. Навпаки, сповнював
його радістю й утверджував у переконанні, що він перебуває у правильному
місці.»
Проте в 1940-му
році воля Божа обявляється отцю Серафиму, так само, як колись Аврааму, через
слово. Для отця Серафима, в той час молодого священика, це слово співбрата по
ордену, який запрошує його до служіння на Волині, раніше Польській, але тепер
радянській території. Він «податися до Людвиполя на запрошення отця
Болеслава Войтуня, капуцина, який працював у тамтешній парафії. Туди було
нелегко доїхати. Але завдяки гостинності священиків з Рівного, Межиричів і
Невирівки, а також довірі Божому Провидінню, отець Серафим дістався до мети і
протягом кількох днів відвідав ще й священиків з Дерманки і Старої Гути.
Побачив різні храми, людей і мальовничі терени. Через острах перед несподіванками
з боку міліції дорогу назад до Рівного отець Кашуба обрав через Вежицю, Юзефно
і Корець.
Незабаром отець Серафим зрозумів, які труднощі переживала
Церква на Волині. За порадою отця Болеслава Войтуня, з проханням про дозвіл
настоятелів отець Серафим був готовий роз почати пастирське служіння на цій
території. Таке рішення було надзвичайно сміливим і свідчило про повне
посвячення себе Богу. З наслідками цього рішення отець Серафим зіткнувся
пізніше, в іще важчих ситуаціях, які вимагали чергових посвячень і жертв.»
«Повне посвячення
себе Богу» означає, що внутрішня переміна досягла певного рівня свободи та
любові, і власна воля вже не стоїть повсякчас на перешкоді. Волю людини,
особистості, трактують по-різному. Насамперед це свідоме долання труднощів, від
найменших рішень дитини, до таких ключових і вирішальних моментів у житті, коли
людина в обличчя зустрічається з реальною небезпекою, можливо з загрозою
смерті. Тоді вона має зробити вибір: або відмовитися від дії, або збільшити
віру, надію та зусилля, щоб досягнути мети.
Таких вирішальних
моментів у житті отця Серафима є декілька. Кожного разу він опинявся в умовах
вибору без вибору. Здавалося б, як розпізнати правдиву волю Божу в умовах,
по-людськи і згідно зі здоровим глуздом, треба просто рятуватися… Що то за воля
Божа, коли фактично немає жодних варіантів?
1945 рік –
Здолбунів. Залишитися чи виїхати зі
своїми до Польщі? На ваги покладено з одного боку загрозу втратити свободу і життя, з іншого –
добро Церкви, ті люди, які добровільно
залишаються чи просто не
можуть виїхати. Це певна проба для
отця Серафима як для священика і просто людини. Але Господь дає таку благодать, що у серці отця
Серафима перемагає любов до людей, до Ісуса. «З ким будуть ті, що залишилися?» - ось його аргумент. «Якщо тут залишиться
хоч двоє католиків, я буду між ними третім». Він сходить з репараційного
потяга, залишаючи в ньому свої речі, непомітно переходить колії… що найбільше
вражає в цьому випробуванні, це те що немає інших аргументів і думок, крім
безмежної всеосяжної любові до Ісуса і до Його «малої отарки».
Кожного разу коли
траплялося таке випробування, отець Серафим робив вибір самостійно – не було
нікого, хто міг би порадити і допомогти. Нікого, крім Ісуса. І той вибір, який
робить отець Серафим, він робить виходячи з рішення свого серця, але не на свою
користь… проти себе самого, всупереч природньому людському бажанню вижити,
фактично помираючи для себе самого.
«Ми не одразу
зрозуміли, що він не рятувався» - так згадуватиме про його рішення залишитися
на Волині його сестра… Реальна небезпека, про яку отець Серафим добре знав,
його тоді не зупинила. Можемо лише припускати, як він відчував у серці тихе
прохання Ісуса, про що думав. «Думки нутрують» - напише пізніше в щоденнику.
Думки лише про те, якою є воля Божа. Залишитися – він так її розпізнав. А без
тієї благодаті, яку Бог дає для виконання своєї волі, що залишиться? Лише
питання – чому?
Що ж це за
аргументи, на чому полягає такий вибір? У внутрішньому діалозі з Отцем, в
молитві, у Святому Дусі, в стосунках з Ісусом Христом, отець Серафим саме так
розпізнає своє служіння. Для нього це основа всього, сенс життя. Це також добро
для Церкви, для спасіння душ; це завжди любов до людей. «Шукайте перше Царства
Божого і правди його» (Матвія 6:33) В постійному діалозі з Ісусом шукав. Цю
пробу назвемо «любов», бо вона в цей час вирішувала все: найбільше любов до
Бога, до Його люду, до добра Церкви.
1958 рік –
Рівне. Знову випробування: залишитися чи виїхати? Заборона вести будь-яку
діяльність як священик і душ пастир, заборона служити месу, сповідати,
відвідувати хворих. За порушення – тюрма, вислання. Здавалося б це кінець, все:
немає парафії, немає безпеки, будь хто може донести на нього і тоді хто знає,
чим все може закінчитися для отця Серафима. А виїхати до Польщі назавжди
означало б безпеку, можливість служити, нормально жити у монастирі з братами.
Перемагає віра, довіра до Бога, який ніколи не залишить своїх дітей. Він
вирішує залишитися заради людей, Церкви, заради Ісуса. Цю другу пробу умовно можемо охрестити «вірою», повним довір’ям до Бога, відданям Його провидінню.
Ці дві перші
проби характерні тим, що вибір полягав на тому, залишитися чи поїхати.
Залишатися означало небезпеку, труд, нестачі і переслідування, можливість
втратити свободу і життя. Поїхати означало певну безпеку і постійність,
забезпечене тихе життя в монастирі чи в якійсь парафії. Залишитися на Волині в
тих умовах – таке запрошення Ісуса для отця Серафима. Певний час він був єдиним
священиком на усій цій території. Сам, але не самотній.
Будуючи стосунки
з Ісусом, він входив також у стосунки з тими людьми, до яких Ісус його посилав.
Отець Серафим людина, яка любить людей. Так про нього згадували всі, хто з ним
зустрічався. Він іде до тих, до кого його провадить Ісус і завжди дбає перш за
все про їхню безпеку. Ніколи не будує стосунки на якомусь забезпеченні,
знайомствах, грошах, будь яких вигодах. Він витримав і вижив, бо були сталі
стосунки з людьми, яким міг довіряти. Але насправді, довіряв найбільше Богу.
Приходив як священик, свідомий того, ким він є і кому належить. Одночасно
свідомий того, чий це люд, чиї вівці, і кому належить ця вівчарня – це Ісусові
овечки, а отже Бог про все подбає.
Тут буде
зрозумілішим порівняння з отцем Авраамом. Іде в гори, не маючи при собі нічого,
крім сина. Син питає: «а де ж дрова? Де агнець?» Авраам відповідає: «Бог подбає
собі агнця… Бог пердбачив». Бог промовляє до мене, Він все передбачив. Подібна постава
отця Серафима. Він переходив від села до села, від міста до міста, не маючи при
собі нічого – «Бог передбачив». Навіть якщо попереду непевність і нічого не
можна бачити наперед, одне слово Бога, яке має виконати, воно вирішує все.
Переживав труднощі і сумніви, але не бунт. Бунту ніколи не було, бо була у
нього впевнена свідомість, що таке служіння його як священика, що Ісус хоче
прийти сьогодні до Закхея, завтра до Марти, а отже хоче прийти в серця тих
людей, які його чекають, прагнуть, вірять. Він знав у цьому світі тільки Христа
розпятого, і сам був ніби прибитий до волі Божої. Тим хрестом і була для нього
воля Божа, щоб можна було піддатися тільки Ісусу, покладатися тільки на Нього,
і так єднатися з Ним.
1966 рік –
Мала Тимофіївка. Отця Серафима
заарештували просто на вулиці Цілинограду і швидко засудили до примусового
лікування. Реальність була така, що він не міг відлучитися з території інтернату,
який насправді ставав для нього тюрмою, і міг до кінця життя залишитися там.
Змиритися? Залишатися? Що це за життя? Він знову гаряче шукає в цих складних
обставинах волю Божу. І зважується на втечу. Довго готується, втікає взимку при
страшенному морозі. І одразу включається в активну душпастирську діяльність,
відвідує вірних в багатьох куточках Казахстану і Сибіру, вдихаючи життя в
маленькі спільноти і парафії. «Шукаю місце для Тебе, Ісус, на безмежних
просторах… в серцях людей» - так пише у вірші. Ця проба як чиста «надія» на те,
що попереду є майбутнє, що Бог не залишить у біді, все владнає і дасть свободу
діяти для блага Церкви.
1970 рік –
Краків, Польша. Коли отець Серафим нарешті отримав можливість виїхати на
батьківщину до рідних і побачитися з братами капуцинами. Коли нарешті вперше за
багато років мав повноцінне лікування туберкульозу, який вже на той час
потребував оперування. Коли міг вільно і спокійно відвідати монастирі, молитися
і лікуватися, він знову переживає духовне випробування: поїхати чи залишитися.
Чому? Адже будь хто в його віці, втомлений і обтяжений хворобами, міг спокійно
залишитися «під клилом вітчизни», і не турбуватися про свою подальшу долю. Але
з Казахстану приходять листи від людей, які його потребують, потребують священника,
і що найголовніше для нього, потребують Бога. І він їде назад до радянського
союзу, в небезпеку і непевність, ризикуючи життям вже дуже добре усвідомлюючи,
що після лікування і операції може просто не вижити в тих умовах. Ця проба «вірності» Богу і вже давно
визначеній апостольській дорозі була можливо не остання, але набільш очевидна.
Подібна до вірності Марії і Йоана перед розіп’ятим Христом.
Нам важко
сьогодні уявити собі ті часи переслідувань, і час швидко відділяє нас від них.
Сьогодні, маючи всі засоби зв’язку, такі як електронна пошта, мобільні
телефони, навіть відео зв’язок, ми все частіше забуваємо один про одного, і нам
так важко відірватися від своїх справ, які насправді нічого не варті ні в цьому
житті, ні у вічності… А тоді телефони були лише в державних установах та у
небагатьох мешканців великих міст… автобус до якогось села приходив раз на
день, і то не щодня. Отцю Серафиму треба було переховуватися десь за селом, щоб
не привертати уваги, або йти пішки від міста до міста через поля і переліски,
щоб не наражати на небезпеку людей, які його приймали. Приходив пізно вночі до
дому, де мав служити, сповідав годинами, потім служив месу, і відходив ще до
світанку. І так роками, багато років не мав де жити, не мав парафії, дому,
власного кутка щоб переночувати. Але ж не здавався, не покидав служіння, хоча
така реальність і такий стиль життя могли не просто підірвати здоровя, а вбити…
Є такий вислів
латиною NUDAM NUDE CHRISTI CRUCEM – оголений з оголеним хрестом Христовим.
Це означає тільки
те, що як святий Франциск, отець Серафим віддається Богу весь, без останку,
нічого не залишаючи для себе, не шукаючи жодної власної вигоди, навіть
найменшої зручності існування, без жодних гарантій і забезпечень. Це означає,
що бере на себе хрест Ісуса, щоб тільки донести Його до вірних, щоб дати життя
Ісуса спраглим серцям. І ті проби віри, надії і любові до Бога і ближніх, які
поставали на його дорозі, вирішував просто, маючи тільки ці два критерії
вибору: воля Божі, потреба Церкви і добро для душ.
Використані цитати з книги о. Ришарда
Модельського OFM Cap «Священник до нутра кісток»
Ідея та розважання брат Казимір Гузік OFM Cap
Текст уклала Євгенія Петренко
Коментарі
Дописати коментар