"Величаю Бога святих почуттів" О. Піо
Мир і добро!
Людина є і завжди залишиться «ignota terra». На її формування мають вплив різні фактори, а коли йдеться про особистість отця Серафима Кашуби, стаємо перед величезним простором обставин, в яких ця незвичайна людина зростала, розвивалася і реалізовувала свою особистість. На формування Серафима Кашуби вплинули родина, парафія, орден капуцинів і надзвичайно складні обставини - час і місце, в яких йому довелося жити.
Шанований Слуга Божий о.Серафим Кашуба народився у Львові 17 червня 1910 року, священик з Ордену Братів Менших Капуцинів, з 1940 по 1977 роки апостол милосердя для переслідуваних католиків Радянського Союзу. Був «добрим пастирем», який не залишив Христової вівчарні під час випробувань і до кінця своїх днів ніс Євангеліє серцям, що чекали на спасіння. Земну мандрівку закінчив 20 вересня 1977 року у Львові.
В 1966 році Отець Серафим був засланий на 5 років в пустельне поселення Арикти в Казахстані. Ім’я господаря, у котрого він був поселений в Арикти нам не відоме. Отець Серафим навмисне не писав прізвищ та імен людей з котрими він працював, або дуже їх скорочував, щоб у випадку конфіскації його записів не зашкодити своїм добродіям. Ці спогади, які сам називає "Strzepy", «Уривки», отець Серафим пише на зісланні. Вони є дуже спонтанні та емоційні. Часто, описуючи своє будення, отець Серафим віддаляється в думках до минулих подій свого життя. Адресат його спогадів невизначений. Отець Серафим переливає на листи паперу прагнення поділитися тим, що відбувається в його душі. Зі сторінок щоденника ненавязливо і дуже делікатно проступає постать священника, людини з усім нелегким досвідом, почуттями, звичками і характером, жива постать отця Серафима, з яким варто познайомитися і здружитися.
Записано 13 квітня 1966 pоку:
«Сьогодні Христос з’явився учням над озером. Арикти теж оточена водами. Хотів її обійти, але розливається широко, десь далеко сягає горизонту. Може, це тільки весняна відлига, яка потім висохне. Води! Після них не залишається жодного сліду, лише охололі дитячі життя. Чому тепер пригадується мені та перша, але така жорстока трагедія? Руки брата, що поволі щезають в безодні, батіг немилосердного пастуха, розпач мами, а потім десь – може, тільки в глибині душі – почуті слова: «Тепер ти мусиш зайняти його місце». Бо він мав бути священиком. У нього вже був свій вівтар, він виголошував проповіді і був вправним міністрантом. Тепер треба відмовитись від військової кар’єри і нести перед собою Місал, хоч голова не діставала до менси [верхньої частини вівтаря. – Ред.]. А коли спіткнешся і розтягнешся перед аналоєм, чуєш слова потіхи: «Так буває з тим, хто має дружину і діти». А по дорозі шепочеш дитячу молитву: «Якщо хочеш, прийми мене до Свого гурту».
Вода завжди лякала і при мамі не можна було згадувати про неї. Як і раніше, вона не знала про переїзди човном чи купелі в Сані.»
Львів-Замарстинів
Розлиті навколо Арикти води нагадують о. Серафиму про трагічну смерть його старшого брата Юзефа, який у 1919 році під час купання втопився в річці.
В родині Кароля та Анни Кашуби завжди панувала любов та ніжна прив’язаність один до одного. Перші уроки і приклад життя маленький Лойзек (як його пестливо називали в родині) брав з побожних працьовитих батьків і братів капуцинів, які служили в місцевій замарстинівській парафії і яких він бачив майже щодня. Саме в цьому знаходимо витоки непідробного, щиросердечного «ТАК», яке дитина малого віку може сказати Богу. Поміж багатьох інших дітей Алойзи завжди вирізняло чисте серце, щирою любов’ю віддане Богу і людям. Він часто приходив до храму, навіть тоді, коли там не відбувалося жодних молебнів. Іноді він стояв навколішки біля вівтаря, навпроти дверей до захристії, ніби на щось чекав. Чи він щось говорив Ісусу в Пресвятих Дарах, чи просто у мовчанні перебував в Його присутності - це таємниця між ними двома. Але це не було з примусу, не було удаваною побожністю.
Активність маленького Алойзи не обмежувалася лише молитвою. Ось як він сам згадував роботу при парафії: «Після Божої Служби ми йшли до парафіяльного дому, де брат Лазар пригощав нас сніданком, і з кошиком у руках ми йшли за альтанку збирати аґрус і смородину. (…) Коли почалось будівництво храму, отець Олександр, – вічне йому спочивання, – завжди знаходив якесь заняття: то каміння збирати, то якісь дошки, то врешті-решт (пізніше) – переписувати метричні книги».
Лойзек особливо міцно був пов’язаний із своїм старшим братом. Він часто із захопленням спостерігав, коли той як міністрант прислуговував при вівтарі в їхній замарстинівській капличці. Тому трагічна загибель Юзефа болісно вразила чутливого хлопчика, залишивши глибокий слід в його делікатному серці.
Через багато років, згадуючи ці події свого дитинства, отець Серафим цитує слова о. Чеслава, одного з братів ченців капуцинського монастиря у Львові на Замарстинові, який запрошував Лойзека до міністрантського служіння на місце, яке залишилось вільним після смерті брата. Вихований у глибоко віруючій родині, маленький Алойзи дуже серйозно сприйняв ці слова, зрозумівши їх глибше, ніж просте запрошення виконувати обов’язки міністранта – він прийняв це як запрошення Бога стати священиком. Будучи за характером дуже послужливим, лагідним та миролюбним, Лойзек плекав таємну мрію стати відважним воїном, солдатом, так як колись св. Франциск з Ассизі марив здобути славу лицаря.
Однак попри бажання й прагнення у маленькому дитячому серці народилась рішуча відповідь на Господній заклик – «Так!», яка означала остаточну відмову від мрій та планів на майбутнє. Напевно, це була одна з перших жертв, яку отець Серафим склав на вівтарі любові до Ісуса. Це був прояв щирої довіри…
Малому Алойзи Кашубі, якому виконалось тоді лише 9 років, важко було навіть дотягнутись до вівтаря, щоби приготувати літургійні книги на Божу Службу. Одного разу він зашпортався, обтяжений немалою, як на його сили, вагою Месалу, й упав. В той момент він почув над собою доброзичливий і водночас жартівливий голос о. Чеслава: «Так буває у тих, кого Господь кличе до подружнього життя, але якщо когось кличе до священицького служіння, з тим такого не буває».
Переживаючи чистим серцем ці слова священика, Лойзек сумнівається в тому, що за таке падання Господь може не прийняти його в майбутньому до кола священиків, і ревно молиться про майбутнє покликання: «Якщо хочеш, прийми мене, Ісусе, до Свого гурту…»
Кількома словами, фразами, о. Серафим відкриває своє серце, надзвичайно чутливе та уважне до почуттів інших людей, особливо найближчих. Він розумів, як страждає серце його мами через втрату старшого сина Юзефа, і старався не зачіпати її ран, навіть не згадуючи при ній про воду. Напевно молився, але розумів також, що деякі рани Господь залишає відкритими.
Можемо запитати себе, чи я так само намагаюся розуміти та шанувати почуття іншої людини, чи мої переживання завжди зосереджені на самому собі?
Це незвично серйозне, як на дитячий вік, ставлення о. Серафима, тоді малого Лойзека, до священицького покликання – чи я також серйозно питаю Бога про власне покликання у житті? Чи легковажу Божими натхненнями?
Це важливі життєві питання для будь-якого віку. Чи я відповідаю Богу «ТАК», навіть у важких випробуваннях і втратах?
Помолимося за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства, а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу, для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках, дозволь мені втішатися його святим заступництвом й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)
Коментарі
Дописати коментар