"Величаю Бога святих почуттів" О. Піо
Мир і добро!
Новий запис у щоденнику Отця Серафима 17 квітня 1966 року – нова радість через співчуття, якого досвідчує та яке може давати іншим:
«Біла Неділя [тобто наступна після Пасхи]… Приїхали три жінки, неначе три пасхальні Марії. Літаком, а потім пішки йшли 12 км. Я не гідний такої жертовності. Ледве добрались з пакунками до Олександра. Сьогодні рано всі разом ми раділи Подателю Миру, а тепер немає кінця взаємним розповідям. Тим часом на дворі мрячить дощ та утворюється нове болото. Не уявляю, як вони зможуть повернутися»
До отця Серафима на заслання приїхали гості. Це Марія Майхер, Йозефа Бляшко з Красноармійська та Емма з Алма-Ати. Вони розшукували його після арешту. Марія, віддана справам Церкви, часто опікувалась о. Серафимом, який, перебуваючи в дорозі, як правило, найчастіше зупинявся в її квартирі. Про арешт Кашуби Марія дізналась лише декілька тижнів пізніше з листа, який він написав їй із заслання. Після арешту міліція провела ревізію в квартирі Марії і забрала всі речі Слуги Божого. Коли Марія та інші вірні зрозуміли, що таємниче зникнення о. Серафима – це арешт, тоді вона розпочали розшукувати його у в’язницях в Целінограді та Караганді. Але марно. Пізніше з’ясувались обставини арешту отця Серафима. Судове засідання відбулося у прискореному режимі, і вже через десять днів по тому отцю Серафиму було винесено вирок.
В Радянському Союзі існувала знана ще за царських часів кара заслання. Заслану людину вивозили в віддалений, малолюдний закуток неосяжної імперії, де вона відбувала своє «покарання». Крім того засланець мав також знайти собі помешкання і роботу. Ніхто не турбувався тим, за який рахунок ця людина повинна була жити. Інколи влада наказувала місцевим урядовцям надати засланому працю, яка не завжди відповідала його професії чи здоров’ю. Засланець мав обов’язок принаймні раз в місяць чи навіть частіше об’являтись в міліції, щоб та підтвердила, що він насправді перебуває на місці заслання. Зазвичай місцеві люди ставились упереджено до прибуття нового правопорушника, інколи певним чином вони вже були поінформовані про те, яким небезпечним для радянського ладу є той засланий і тому їм радять бути обережними у встановленні близьких контактів з ним. В цій ситуації засланий не тільки знаходився в чужому, відлюдному краї та в скрутній матеріальній ситуації, але перш за все він був приречений на повне відокремлення і цілковиту самотність. Місцем заслання о. Серафима був радгосп в Арикти.
Наступного дня, 19 квітня 1966 року записав:
«Ще переживаю вчорашнє прощання. Чи також був літак і чи сьогодні вже є вдома, чи хоча б у Емми? Тішуся, що дав їм в дорогу Найкращого Друга. Це так чудово та зворушливо. Колись, Ти Ісусе, говорив до учнів: «як мене Отець послав, так я вас посилаю», а зараз негідний слуга посилає Тебе, щоб Ти йшов туди, куди він не може йти. Отже нічого не переривається – тільки змінюється форма, так, як повинна була б змінитися, якби я лежав в лікарні.»
А через день отця Серафима відвідали ще кілька осіб, про це він робить наступний запис:
«Поїхали. Ще крізь вікно я благословив їх на дорогу. Сильно б’ється серце і злегка стискається. Не думав, що так скоро після Тайинши з’явиться Шортанди. Привезли різні речі та… листи, повні сліз, від Франі, Гелі та всіх. Марія заїхала по дорозі та виконала доручення. Зараз уже маю все, що потрібно для праці. Коли вона розпочнеться?»
Можна уявити почуття отця Серафима - він дуже зворушений відданістю й турботою своїх вірних друзів, які відвідують його на засланні в Арикти. Він радіє гостям, які приїхали з Тайинши, а після них – із Шортанди. До засланого священика також надходять посилки з Польщі від співбратів із монастиря. Отець Альбін Яноха – священик, якого в 1940 році радянська влада вислала зі Львова та заслала на багато років до виправно-трудових таборів – після повернення в 1956 році до Польщі висилав о. Серафиму книжки і молитовники, підтримуючи з ним живий зв’язок від імені братів-капуцинів. Це була своєрідна сплата боргу, в якому о. Альбін залишався перед отцем Серафімом: в суворі роки заслання, коли він переживав особливу потребу, Кашуба незмінно піклувався ним, підтримуючи та надсилаючи різні передачі.
Тепер о. Серафим був забезпечений необхідними речами, а найголовніше, мав хліб і вино для звершення Служби Божої. Попрощавшись зі своїми гостями, отець Серафим переживає за їхню дорогу додому, особливо хвилюється з приводу Ісуса в Святому Причасті, Якого називає «Найкращим Товаришем». Сестри мали завезти Його до своїх у Красноармійськ та Алма-Ату. Три сестри, три апостоли, три жінки зі священицьким серцем! Вірні друзі і товариші на апостольських дорогах, у гонінні і недолі. Таких, як вони, о. Серафим зустрів дуже багато. Взагалі його підпільне служіння могло відбуватися завдяки їхнім серцям, вірним Господу. В його бідності самотнього ченця це були великі скарби – помічниці від Господа заради Божого Царства.
Проблема прийняття Святого Причастя мирянами без священика дуже непроста. Священики, по суті, були змушені взяти на себе великий ризик та відповідальність – довірити мирянам Святе Таїнство – Тіло Христа в Святій Хостії, до якого міг торкатись лише священик, передати їм якусь частинку своїх виняткових священицьких повноважень, з однією лише метою – дати жити Церкві і вірі в Євхаристії та в Святому Причасті. Як о. Серафим, так і решта священиків, через подібних до Марії, Юзефи та Емми жінок, намагалися зарадити цьому голоду Бога, який панував в серцях католиків, розсіяних на безкрайніх просторах Радянського Союзу.
Вірні таємно виставляли Пресвяті Дари для адорації - стояли на колінах перед маленькою гостією, палко бажаючи прийняти Святе Причастя. Але гостія була лиш одна, і тому через кілька місяців адорації тільки одна вірна особа може прийняти Святе Причастя, а інші мають причащатись духовно. Проте цінність цих духовних причасть була високою, оскільки вони наділяли євхаристійних жінок здібністю передавати своїм дітям, так би мовити, з молоком матері, глибоку віру і велику любов до Євхаристії. Отже, це були «євхаристійні жінки», «жінки із священицькою душею». Це духовне поняття, яке разом з тим дуже точно віддзеркалює історичну реальність – процес збереження віри в умовах відсутності церковних структур та підпільного існування Церкви в Радянському Союзі. Головне, що Церква була живою, що Ісус був присутній під видом Хліба, що передавалася жива віра.
Та мабуть головною причиною ризику такого способу Причастя було співчуття, подібне до почуттів самого Ісуса, який сказав учням: «Жаль Мені цих людей, що вже три дні зо Мною знаходяться, але їсти не мають чого; відпустити їх без їжі не хочу, щоб вони не ослабли в дорозі» (Мт 15, 32). Дух Божий робить отця Серафима Кашубу співучасником Божого співчуття, щоб обійняти розкидані рештки Церкви і притулити їх до повного співчуття Божого серця.
Помолимося за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства, а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу, для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках, дозволь мені втішатися його святим заступництвом й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)
Коментарі
Дописати коментар