"Величаю Бога святих почуттів" О. Піо
Мир і добро!
Наступний запис у Щоденнику о. Серафима, який він розпочав писати у 1966 році в Казахстані, переносить нас в Україну, до міста Рівне. В пам'яті засланого священика виринають доленосні події, які відбулися з ним у 1958 році. Тоді, 11 квітня, напередодні Пасхи, представник місцевої влади позбавив отця права виконувати служіння настоятеля в рівненському храмі.
"24 травня 1966 року
Я почув цю погрозу. Спокійно відповів: "Робіть, що хочете, всі священики страждали, і я буду страждати, якщо потрібно". Здається, не розуміє. Але я не хотів пояснювати. Сказав лише: "Хіба ж це неправда?". Нашу розмову було завершено. В домі на Декабристів мене повідомили, що викликають до "горсовєта". Я застав голову і декілька невідомих урядовців. Один із них сказав, що прийшла на мене скарга на те, що не даю людям спокою, бунтую, посилаю [листи до Москви], хоч все це є марним, бо й так жодної праці мені не дають. А тому радять виїхати до Польщі. Я відповів, що розважав над цим, тому що виїзд є добровільним і я як місцевий мешканець маю право не користуватись цим дозволом. Тоді погрозу повторили, що, якщо не виїду, можу наразитись на терпіння. Краще вирішити раніше, ще сьогодні. Вони все владнають. Вийшовши з "горсовєта", я звернув до ОВІРу, знаючи, що в ту пору він замкнений. Великодні день і ніч я провів у Полонному. Той перший Великдень поза власним костелом мусив бути незвичайно зворушливим. Я переживав у дусі журбу моїх розчарованих овечок, які очікували святкової радості, а тепер плачуть при гробі.
В понеділок рано вранці після нічної подорожі я був змучений. Після богослужіння дали знати, що заїхала машина. Я ледве мав час знову лягти до ліжка, як до кімнати зайшло чотири урядовця, з яких двоє я бачив напередодні в "горсовєті". Багінська повідомила їм, що я захворів, маю запаморочення і не можу з ними говорити. Все ж таки той, який перед тим вів справу, приступив до мене з люб'язним переконуванням, щоб я погодився на виїзд, бо в протилежному випадку… Я сказав йому слабким голосом, що тепер не можу ні говорити, ані думати, а як одужаю, то побачимо. Тоді він почав збоку розмовляти з Багінською. Потім я довідався про те, що він пропонував їй, аби вона замість мене підписала згоду на виїзд. Ті візити, але вже по одному, повторювались декілька разів в наступні два дні. Питали, чи не покращало мені. А в мені дозрівала ідея: тривати, хоч би і прийшлось страждати заради справедливості. А справедливість у тому, щоби вірні мали храм і священика. Будемо домагатися і чекати кращих часів, хоч би й прийшлось в цьому очікуванні зносити багато трудів.
У вівторок увечері потайки доїхав до Людвиполя. Я боявся, що будуть за мною стежити. Перечекав на цвинтарі, поки мені принесли мою дорожню сумку [sic!]. Мені здавалось, що хтось ходить за дверима. Але ні. Ми поїхали подорожньою машиною до Дубна, а потім далі – вже не знаю як – до Львова. Це був перший день мого мандрування, яке пізніше назвуть жебрацтвом".
Записані в щоденнику слова "всі священики страждали, і я буду страждати, якщо потрібно" є духовним принципом Серафима, за яким він жив і якому надалі хоче слідувати. Він сказав ці слова під час розмови з чиновником. Однак уповноважений у справах релігії Демченко не зрозумів їхнього значення, а Серафим не збирався нічого пояснювати.
Повернувшись додому, отець Серафим дізнався про те, що його запрошують до "горсовєта" – міськвиконкому, де, певна річ, продовжиться розгляд його "священицьких гріхів". З вуст чергового слуги радянської влади опальний священик почув звинувачення в тому, що він начебто не дає спокійно жити людям, бунтує проти влади, дратуючи її написанням адресованих до Києва скарг на несправедливе ставлення з приводу позбавлення його права відправи в костелі. Він почув також, що ці бунти і спроби добитися справедливості є марними і нічим йому не допоможуть, оскільки йому немає дозволу на відновлення священицького служіння. Саме тому "турботливий" чиновник радить виїхати до Польщі, в іншому ж випадку на Слугу Божого можуть чекати страждання. Цими ж словами, пригадував отець Серафим, урядовець погрожував йому декілька годин тому. Це було вже друге попередження з вуст радянського чиновника. Краще виїхати заздалегідь, а в разі спротиву впаде на нього справедливий гнів "найгуманнішої у світі" радянської влади... З міськвиконкому Кашуба прямує до відділу громадянської реєстрації – так званого ОВІР. В своєму Щоденнику він пише, що знав заздалегідь, що в цю пору відділ буде зачинений. Навіщо ж тоді пішов? Можливо, ті дві розмови, які вирішували його майбутню долю, так вплинули на Слугу Божого, що він просто не міг знайти собі місця.
І знову душу непокоїть питання: "Господи, чого Ти хочеш? Що маю робити? Якою є Твоя воля?.." І знову, як тоді, в далекому 1945 році на залізничній станції в Здолбунові, Серафим шукає знаку від Бога – шукає Його волі. В той пам'ятний рік він в останню мить втік з ешелону з репатріантами, хоча вже їхав до Польщі і мав можливість покинути Радянський Союз, в якому, здавалось, немає жодного шансу на подальше служіння, оскільки храми закривають, віруючих репресують, священиків ув'язнюють… Однак Господь залишився з тим багатостраждальним народом, і Він страждає з ним і в ньому. Тому чи може Серафим, Христовий учень, отримавши від Господа місію пастиря - чи може він покинути Ісусове стадо? "Навіть якби залишилось два католика, я буду з ними третій… Ні, не залишу вас", - це було рішення по волі Божій, а не згідно логічних принципів людини.
А тепер чиновники хочуть схилити його до того, щоб він сам, добровільно, виїхав до Польщі і залишив своїх. Чи насправді Ісус також бажає цього? Чи такою є Його воля? Можливо, чекає на Серафима арешт, суд, в'язниця, виправні табори в Сибіру, як це спіткало багатьох інших священиків, але покинути Ісусове стадо по своїй волі він не має права. Пасхальна ніч закінчилась світлим Днем Воскресіння. І в серці о. Серафима також з'являються перші промінчики Воскреслого Господа – Сонця, що не знає заходу – Ісуса Христа.
"Завтра Пасхальна ніч… Так багато моїх чекають на Ісуса, а мені заборонено робити відправу. Вони чекають на пасхальні радощі і плачуть, як при гробі Господа, бо забрали в них пастиря і нема з ними Євхаристійного Ісуса".
На Пасху отець Серафим вирішує поїхати до міста Полонне – до отця Андрія Гладисевича. "Може, зможу йому в чомусь допомогти. Так багато бажаючих сповідатися, а він сам-один на сотні вірян..." Велику Суботу і Пасху отець провів там, щоби вранці пасхального понеділка знову повернутись до Рівного.
Наступного дня о. Серафим поїхав до парафії Людвиполь забрати сумку, напевно, з літургійним приладдям для Богослужіння. Він не міг відкрито зайти в село, оскільки побоювався, що як незнайомець може пробудити зайву цікавість і таким чином виявити, ким він є. Слуга Божий бажав залишитись непоміченим, тому переховувався на цвинтарі, очікуючи до тих пір, поки знайомі принесуть йому необхідне. Серафим боявся, що служби безпеки слідкують за ним, але в той раз небезпека минула: він зупинив подорожню машину до міста Дубно, а потім поїхав потягом до Львова.
"З цього дня бере відлік моя жебрацька доля", - напише він у Щоденнику. Наступний запис багато що пояснює: влада рішуче вирішила його позбутися.
«Тут, однак, розпочинається новий етап життя, який тепер не можливо було стримати. Адже йдеться про причини вигнання і поневірянь. Колись, значно пізніше, мали ми характерну розмову в рівненській службі безпеки. Це сталось вже після того, як забрали костел і зробили ревізію у Софії, бо вони мали в руках "Просто з мосту" [Ред. – газета, яка видавалась у Польщі до 1939 року]і мої фотографії з дітьми. Щодо газети, легко було сказати, що це не моє і не стосується мене, що за польських часів Сталіна та інших представляли карикатурно. Але фотографія – це вже "corpus delicti" ("склад злочину"). "Знаєте, що є закон, який забороняє навчати та сповідати дітей". "Я нічого не знав про такий закон, - відповідаю. – а якщо він є, то ніхто з нас не може йому слідувати". Бурхливої реакції на це не було, за мить почали знову зверхнім тоном. Видно, що ви людина щира (одкровенна). Показав їм, що не розумію. От якби я вийшов на амвон і сказав людям: нам не потрібний Папа, обійдемось без Йоана XXIII, він ворог Радянського Союзу, то й ми не хочемо мати з ним зв'язок – тоді би зі мною розмовляли би інакше. У мене відкрились очі. А, ось про що йдеться! Я сказав їм, що якби я зробив те, чого вони жадають, вірні наплювали би мені в очі і ніхто не ходив би до костела, бо вони призвичаєні до католицької віри, а це була би зрада.»
Господь провадить своїх учнів навіть тоді, коли допускає для них страждання і переслідування. Вже за часів апостолів гоніння, хоча самі по собі й були трагічними і несли кривду для переслідуваних, давали також добрі плоди задля поширення Царства Божого. Саме таким чином віра в Ісуса Христа поширилась з юдейських міст на поганські народи. Переслідувані, втікаючи від репресій, проголошували Ісуса в тих місцевостях, до яких з власної ініціативи вони би ще довго не приходили (див. Діяння апостолів, 10 розділ, вірші 19-21). А тепер Ісус вказує нову дорогу отцю Серафиму, запрошуючи пройти її: "Йди в нові міста, де чекають на слова спасіння". Бог пише історію, користуючись справами, на перший погляд, малозначними, а також людьми, які ніколи би не зрозуміли, що мають чинити згідно Його задуму, якби не були змушені до цього через обставини. О. Серафим пише свій щоденник в Арикти на засланні, куди його привела Рука Божого Провидіння – рука Доброго Отця. І тепер, після 8 років, він згадує ці благословенні моменти в історії свого життя, коли у 1958 році, ведений Богом, вирушив у жебрачу дорогу – щоби "збирати крихти і закривати проломи".
Є ще одна грань цієї історії - отець Серафим жодного разу не ставить питання, хто хороший, хто гірший, не жаліється і не нарікає. І нікого не осуджує. Відмова від необхідності судити когось дарує вільність. Без потреби висловлювати судження про інших в серці поволі проростає, або ж просто вибухає, безмежна любов до всіх, з ким зустрічаєшся, глибока єдність з усіма людьми і потреба їх любити. Інші судитимуть тебе, але страх перед осудженням теж можна подолати. Це не так важко здобути, тільки свідомо зректися осудження, зробити вибір як між життям і смертю – «я не хочу і не буду нікого судити, навіть себе», і цього дотримуватися.
Отець Серафим прямо зустрічається з несправедливим, неправдивим осудженням: його осудили як священика, і то не раз, судили як безпритульного і жебрака, і винесли вирок. Намагалися обманути, зректися Церкви, служіння. Та він знову спирається на Євангеліє: «Зі мною Господь, не боюся нікого, що зробить людина мені?» (Пс. 117, 6).
Помолимося за заступництвом Шанованого Слуги Божого Серафима Кашуби
Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства, а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу, для Твого Царства і заради спасіння людини.
Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.
Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках, дозволь мені втішатися його святим заступництвом й уділи благодаті, якої потребую….
Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.
(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)
Коментарі
Дописати коментар