Серія мистецьких колажів про життя отця Серафима Кашуби.
Виконані вручну з паперу.
Автор: Євгенія Петренко, ФОС. Травень 2017 року.
Розпочну свою розповідь здалека, з відстані 20 років назад у минуле, коли вперше познайомилася з особистістю отця Серафима Кашуби. Брат Казимір, капуцин, тримаючи у руках польський примірник невеличкої книжечки про цього незвичайного Слугу Божого, намагався переказати мені її зміст і життя отця Серафима. Тоді, під величезним враженням, я зробила 12 чорно-білих ілюстрацій. Весь цей час вони лежали в коробці вкупі з іншими малюнками, і кожного разу, коли я до них поверталася, збурювали в душі ті давні почуття, яких я до кінця не розуміла. Тоді, в 1997 році, минуло лише 20 років з дня смерті Слуги Божого Серафима Кашуби; цього ж року 2017, 20 вересня буде 40 років. Коли стають святими? Коли Церква молитовно проголошує їх славу в небу? Чи святими народжуються від початку вибрані Богом душі? Але ж ми усі покликані до святості. На моє глибоке переконання отець Серафим безперечно святий, бо Святий Господь, який впродовж усього його життя являв Свою святість і вірність через його вчинки і служіння. Для мене приклад його життя є світлом надії у теперішньому світі.
Запитую себе, хто я така, щоб писати про святого? Мені було 7 років, коли він помер у Львові у віці 67 років. Я трохи пам’ятаю ті часи, коли прабабусю ховали у дальній кімнаті з її іконами, бо в хату міг зайти хтось з місцевого начальства, і батьки мали б тоді неприємності. Але що я знала тоді? Що в школу не можна носити натільний хрестик, бо однокласників, які його носили викликали до директора для догани і могли виключити зі школи.
І ось через 40 років після відходу у вічність ледь відомого мені з польської книжечки священика, через того ж брата капуцина, я знову зустрілася з особистістю отця Серафима, щоб знову спробувати проілюструвати пригоду його життя. Але сталося дещо неочікуване: може я змінилася, а може то незбагненне Боже Провидіння так попровадило. Замість того, щоб робити класичні ілюстрації, я почала великий проект з колажів з його фотографіями; і замість професійної роботи над темою я занурилася в особисті стосунки з отцем Серафимом. Почала молитися і просити через його заступництво благодать звільнення від тривалої хвороби, і відчувала його присутність в час молитви, коли читала книгу з його біографією і розважала, намагаючись зрозуміти, поєднати історію його життя з Євангелієм та францисканською духовністю. Можна сказати, пізнавала його особисто, перш за все його лагідну вдачу і людяність. Коли після несподіваної операції мене привезли до палати, на якусь мить ніби побачила постать отця Серафима біля свого ліжка: він стояв, молитовно склавши руки, молився за мене. Можна це списати на дію наркозу, але вірю, що так і було, бо багато хто з друзів також молився в той час за мене за посередництвом отця Серафима.
Однак ще довго не поєднувалися в моїй уяві його лагідна вдача і усе те, що він пережив. Постійно питала, чи подобається богу і отцю Серафиму те, що я роблю в колажах? Я заблукала в датах і постійних його мандрах, переслідуваннях з боку влади, обставинах війни і мороку атеїстичного світу довкола нього. Війна, подвійна окупація Поділля, радянський атеїзм, заслання, хвороби - не вкладалося в голові, як він усе це витримав, як страждав, про що думав? Як зміг зберегти вірність Богу і людям, заради яких добровільно залишився в Україні, їхав до Казахстану і Сибіру? Лише поступово доходило до мене світло дивовижної благодаті, яка постійно наповнювала серце отця Серафима. Лише поволі я починала розуміти, що неможливо розумом збагнути дію Божого Провидіння, яке постійно над ним чувало, так наче він проходив невидимий перед тими, хто шпигував за ним. Неначе йшов по воді, залишаючись над обставинами, болем, зрадою і усім тим брудом, яким у нього кидали, зводячи наклепи. Що відбувалося в серці між отцем Серафимом і Богом - то їхня тайна. Але дещо з тієї тайни можна побачити вдивляючись в історію його життя: та таємниця взаємин з Воскреслим живим Ісусом просвічується крізь канву подій, його вчинків, його записів і листів до рідних і віруючих, яким він служив.
Якщо можна одним словом описати, ким був отець Серафим, то це слово «запал». Був запалений любовю до Ісуса, Самою особою Ісуса, його справою. Про себе не думав, - залежало йому на тому, щоб донести Ісуса до найвіддаленішого куточка, де був хоча б один католик. Якщо були хворі там де він служив, намагався відвідати усіх. Переконаний, що потрібен кожному охрещеному, навіть якщо не розуміли. З цим вогнем у серці долав величезні відстані Сибіру і Казахстану. Щоб зустрітися з єдиним на території СССР братом по ордену, їхав до Прибалтики. Щоб служити вірним, бо їм потрібен Ісус у Таїнствах, взимку, у лютому місяці за 50 градусного морозу, через відкритий степ, пішки, втікав з притулку в Казахстані, де перебував засуджений на примусове лікування. Якась неможлива сила підтримувала запалений дух отця Серафима, штовхаючи його вперед.
Він перебував під постійним наглядом, за ним шпигували, а він наче невидимий проходив повз , уникаючи арештів. Насправді Провидіння Боже чувало над ним.
Що вражає мене найбільше в його особі, це радість, яку він ніс в собі, тихість і якась ніжна материнська любов до людей, чиста відданість. Його слова « я вже не свій і інчий інший… я весь Його». Всепальний вогонь Серафима, що горить не спалюючи.
I КОЛАЖ. НАРОДЖЕННЯ І ХРЕЩЕННЯ
Якщо про людину, яка помирає, знаємо, ким була і як жила, то що можемо знати про того, хто народжується? Бог знає. З великої Своєї милосердної любові дає нам нову людину, яка може нас збагатити прикладом свого життя і святості. Але тільки в тому випадку, коли цілим серцем відповість на благодать Божу...
Слуга Божий отець Серафим (Алойзи Казимір Кашуба народився 17 червня 1910 року у Львові- Замарстинові (тоді це була територія Польші). Його батьки Кароль та Анна Кашуба - на колажі розміщені їх фото, - належали до Францисканського ордену Світських (терціари). Знайшлося фото молитовника “Brewuarzyk tercyarski” виданого в 1910 році в Кракові братами капуцинами.
Батьки Алойзи були простими людьми: батько за фахом коваль, мама домогосподарка. Але не даремно говорять, що святі народжуються у святих родинах. Батьки мали ще трьох дітей, і змогли передати всім правдиву віру і любов Божу, силу духа і наполегливість, любов до праці, любов до людей.
Родину Кашуба в Замарстинові шанували. Батько Кароль часто проводив у тимчасовому деревяному храмі братів капуцинів парафіяльні молебни, розарій та хресну дорогу, сини Юзеф і Алойзи були міністрантами. Новостворена парафія тільки будувалася, і вся родина була активно залучена у життя спільноти.
17 липня 1910 року, через місяць після народження, Алойзи Кашуба був охрещений в парафії святого Франциска Асизького у Замарстинові.
“Це Син Мій Улюблений, що його Я вподобав!” (Матвія 3, 17) Ця цитата з Євангелії тут не випадково - в момент хрещення ми стаємо дітьми Небесного Отця, народженими для Царства Божого. Душа чиста і непорочна перед Отцем: над священником який тримає дитя, Сам Ісус, через якого ми всиновлені, і голуб як символ Святого Духа. Білі лілеї - символ чистоти.
В нижній частині колажа є фото вулиці Замарстинова, де народився і провів своє дитинство Серафим Кашуба. Зліва будівля храму Святого Франциска з Асизі і монастиря братів капуцинів, що будується.
Формат колажа дозволяє вмістити і поєднати дуже різні образи, щоб атким чином розкрити суть історії отця Серафима. Тому я вважаю доречним додати тут молитву оновлення обітниць хрещення, щоб ми могли так сторінка за сторінкою духовно єднатися з отцем Серафимом Кашубою.
ОБІТНИЦІ ХРЕЩЕННЯ - Це діалог перед самим хрещенням:
люблячий Бог обіцяє, що буде вірний заради Ісуса Христа, і ми входимо в цей НОВИЙ ЗАВІТ, як нові створіння.
С. Чи відрікаєшся від гріха, щоб жити у свободі Божих дітей?
У. Відрікаюся.
С. Чи відрікаєшся від усього, що веде до зла, щоб гріх не запанував над тобою?
У. Відрікаюся.
С. Чи відрікаєшся від сатани, котрий є першопричиною гріха?
У. Відрікаюся.
С. Чи віруєш у Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі?
У. Вірую.
С. Чи віруєш в Ісуса Христа, Сина Його Єдинородного, Господа нашого, народженого від Діви Марії, розп’ятого й похованого, котрий воскрес із мертвих і сидить праворуч Отця?
У. Вірую.
С. Чи віруєш у Святого Духа, святу вселенську Церкву, сопри-
частя Святих, відпущення гріхів, воскресіння плоті й життя вічне?
У. Вірую.
С. Чи обіцяєш за допомогою благодаті Божої вірно дотри-
муватись Божих і церковних заповідей?
У. Обіцяю.
С. Такою є наша віра. Такою є віра Церкви, сповідування якої є нашою гордістю в Ісусі Христі, Господі нашому. У. Амінь.
II КОЛАЖ
Цей другий колаж висвітлює невеличкими фрагментами шкільні роки Алойзи Кашуби. Фото шкільного класу початку 20-го століття зроблено у Львові. Це могли бути шкільні товариші Кашуби. В той час це були польські школи, але на стінах є плакати українською мовою: любити батьківщину; відповідати урок, ретельно обдумати свою відповідь. Алойзи був віруючим хлопчиком, вмів молитися, і напевно міг куруватися у навчанні євангельськими радами. Тому вгорі є цитата про «Духа Святого: «А плід духа:… Гал. 5.22.23».
1916 р. – коли мав 6 років, він пішов до початкової школи Юрія Словацького у Львові.
В 1920 р. продовжив навчання в гімназії ім.. Станіслава Жовковського. Будинок цієї гімназії добре зберігся – на фото внизу бачимо цю будівлю в наш час. Там функціонує єврейська наукова спілка. Фотографія групи школярів, які біжать зі школи – просто ілюстрація, що може пригадати нам наші шкільні роки.
Алойзи дещо вирізнявся серед інших учнів. В учнівській компанії його цінували за доброту і вміння допомагати. Через багато років його шкільний товариш пригадає: «Алойзи, хоч і був «простакуватий», що у львівському говорі означало «собі на умі, незграбний», але його любили.
Він охоче допомагав іншим. Був дуже послужливий. Такий собі «Лойзек-принеси», «Лойзек-подай», «Лойзек-підтримай», - і він це робив. Ні з нього, ні з його брата батьки пилинок не здмухували. (...) Хлопці ходили до школи пішки. Лойзек не докучав євреям, як це робили інші (тоді це були такі учнівські вибрики, як, наприклад, смикання за дзвоник на дверях). Лойзек цього ніколи не робив. У м’яча не грав, на хор не ходив. У бійках участі не бійок. Ходив на заняття з гімнастики, але у вправах не вирізнявся. Потім його навіть звільнили від так званих «вправ для тіла». А Юзек, його брат, це був наш, замарстинівський, хлопець. Алойзи - абсолютно інший: спокійний, врівноважений з юнацьких літ. Ні забіякою, ні розбишакою він не був, був міністрантом».
Алойзи брав активну участь у шкільних заходах і святах, але залишався скромним і зосередженим, так ніби навколо нічого не діялося. Він належав до наукового та історичного товариства, під керівництвом вчителя писав роботу та наукові доклади з історії та етики. Пізніше він згадує про шкільні роки, що було багато поганого, що треба було витягати з себе перед монашими обітницями, але насправді він був добрим хлопчиком.
Заповіді блаженства, які тут надруковані і фото кишенькового молитовника польською мовою – наче фундаментальні основи формування його характеру і поведінки.
Збереглося чудове фото Алойзи Кашуби, де йому близько 10 років. Чисті благородні риси обличчя, ясний спокійний погляд, повний лагідної доброти, наче крізь очі видно його серце, занурене в Бога. Біля фото на чорній плямі туші згадка про родинну трагедію – яка дуже вплинула на Кашубу: 1919 р. загинув Йосип Кашуба, брат Алойзи.
Що ще можемо знати про цей період його життя? Є одна важлива річ, яка відбулася в цей час. Алойзи захворів на скарлатину, мав запалення нирок і довго перебував в лікарні - в цей час батько присвятив його Серцю Господа Ісуса Христа.
III КОЛАЖ. МІНІСТРАНТ.
Вся родина Кашуби була активно залучена в життя капуцинської парафії Святого Франциска. Брати Йосип і Алойзи були міністрантами.
Алойзи часто приходив до храму, коли там нічого не було, не було жодних молебнів. Стояв на колінах біля вівтаря проти дверей сакристії, ніби чогось очікував.
На цьому колажі зверху хрест Сан-Даміяно, який є знаковим для всього францисканського ордену. Малюнок – проект нового храму в Замарстинові, який лише починали будувати. На фото зліва маленька тимчасова каплиця з дошок, де звершувалася Служба Божа і всі молебни, багато з них провадив батько Алойзи – Кароль Кашуба. Посередині фото капуцинів, які тоді служили у новоствореній парафії і фото тимчасового помешкання ченців капуцинів у 1905 р.
«Жив у новоутвореній парафії, яка з ревністю неофітів об’єднувалася в більшу родину Божого Люду. Приглядався до ревної праці священиків, слухав мудрі проповіді визначних проповідників (О. Аньол Мадиєвський, О. д-р Ґабріель Банась), мав розторопного катехета в особі О. Тадея Крауса. Вже будучи юнаком, дивився не лише на їх душпастирську, але також на суспільну працю О. Олександра Хмури, котрий закладав парафіяльну бібліотеку, католицькі кооперативні магазини, а передусім, порався біля будівництва нового костелу і монастиря капуцинів. Не без впливу на його душу була також харитативна діяльність о. Косми Ленчовського, про котрого говорили, що “це людина із золотим серцем» («Духовний силует Слуги Божого о.Серафима Кашуби ОFM Сap» о. Ієронім Варахім ОFM Сap)
Внизу малюнок, де за вівтарем священик звершує святу Євхаристію, і міністранти Йосип (старший хлопчик з права) і Алойзи. Справа зверху фотоколаж – велика фігура Алойзи з вівтарною свічкою.
Його активність не обмежувалася міністрантським служінням: «Після Божої Служби ми йшли до парафіяльного дому, де брат Лазар пригощав нас сніданком, і з кошиком у руках ми йшли за альтанку збирати аґрус і смородину. Пригадую, що одного разу мені дісталося за те, що дорогою я вкрав грушку. Я нагадував про це отцю Тадеушу в Тарту, ще раз червоніючи тридцять років по тому. Коли почалось будівництво храму, отець Олександр, — вічне йому спочивання, — завжди знаходив якесь заняття: то каміння збирати, то якісь дошки, то врешті-решт (пізніше) — переписувати метричні книги».
Коли його брат Йосип загинув, під час похорону до Алойзи підійшов отець-настоятель, поклав руку на плече і промовив: «Тепер твоє місце біля вівтаря, ти маєш його замінити». Ці слова глибоко вразили Алойзи, наче пророцтво його майбутнього покликання до життя у повні посвяченого Богу.
IV КОЛАЖ. ЖИТТЄВИЙ ВИБІР.
Цей колаж розкриває той вибір життєвої дороги, який Алойзи в майбутньому о.Серафим, переживав у віці 18 років. «Пригадую, одного разу на сповіді я сказав, що хочу вступити до ордену. Тоді суворий єзуїт дуже здивувався, потім суворо скартав мене. Після цього десь на траві на грундвальдській горі я впав лицем до землі і з грудей вирвалося ридання: «Уже ніколи!».
24 травня 1928 року Алойзи Кашуба склав випускні іспити. Зі ставлення його сестри Марії зрозуміло, що їхня мати хотіла, аби Алойзи став лікарем або адвокатом. Проте він не любив, коли йому казали, ким він має бути. Уже протягом деякого часу він хотів вступити до Ордену Братів Менших Капуцинів і стати священиком. Звісно, не останнє значення для вибору його життєвого шляху мав розташований поблизу капуцинський монастир і відносини Алойзи з місцевою спільнотою капуцинів.
Надійшов день прощання; староста класу з маленькою підстриженою борідкою зі зворушенням говорив: «Тільки ж не змарнуй себе, друже».
З червня 1928 року Алойзи написав листа до настоятеля провінції капуцинів з проханням прийняти його до ордену. В той самий день його батьки також написали лист-прохання «Превелебний Отче Провінціальний! Ми не тільки дозволяємо нашому сину вступити до ордену отців капуцинів, а й дуже просимо, щоб Ви його прийняли. Нехай служить Богу, Ордену і Вітчизні. З проханнями про молитву. Кароль й Анна Кашуба. Замарстинів, 3 червня 1928 року».
Коли Алойзи від’їжджав до Польщі благословили: «Іди, якщо тебе взиває Господь, але будь добрим ченцем».
У верхній частині колажу фото монастиря у Сендженуві Малопольськім, куди поїхав вступати в орден Алойзи. Під ним зображення герба ордену капуцинів і дві схрещені руки Ісуса і Франциска, пробиті ранами і сяючий хрест над хмарами. «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною» (Матвія 16:24).
Посередині фото брата Серафима вже в хабіті, постать св..Франциска і фото прекрасного храму св..Франциска у Львові, в рідній парафії Кашуби. Храм ще стоїть у риштуванні, бо був добудований лише у 1930 р., коли Алойзи вже перебував у Польщі в новіціаті.
V КОЛАЖ. МОНАСТИР.
Чернеча формація о. Серафима – час особливої благодаті і повної переміни.
20 серпня 1928 року Кашуба одягнув чернечу рясу, почав новіціат та отримав чернече ім’я Серафим. У верхній частині цього колажу прекрасне зображення небесного серафима і фото Кашуби того часу. Мав невелику борідку, як заведено у братів-капуцинів, на грудях той самий францисканський герб – дві схрещені руки Ісуса і Серафимського отця Франциска, його іконка та фото реколекційної формації в монастирі капуцинів.
Про облучини от. Серафим згадує: «Потрібно було витягнути із закутків душі все погане, аби в новій одежі почати справді нове життя. (...) Кожен з нас підходив, і з нього знімали старий одяг, як стару людину; разом з благословенням на рясу падала свячена вода, і відтоді ряса ставала солодким ярмом, яке нова людина носитиме один рік або ціле життя. Запалена свічка, чернечий статут у руці, шнурок навколо стегон - і вже немає студента з меланхолійним виразом обличчя і в акуратній краватці, - тепер є брат Серафим». 1929 року складає перші чернечі обітниці у Кракові і починає навчання у Вищій Духовній Семінарії у Кракові. 1932 року складає вічні обіти; отримує свячення дияконату і починає навчання в Ягелонському університеті. Внизу бачимо фото монастиря капуцинів у Кракові 30-х років, постаті нових молодих ченців у францисканських хабітах.
«Це були незабутні дні, - згадував він жартома через багато років, - коли, плутаючись у довгих рясах, ми падали на сходах. А якщо хтось мав щось у руках, то потім був змушений носити осколки на шнурку і на спині. Це були уроки покори». На фото капуцини Кракова - рідкісні фото тих часів - ймовірно, що вони були знайомі з о. Серафимом.
Слова св. Франциска записані в першому уставі братів 1221 р., в яких основні засади євангельського способу життя. «Такий устав і правила життя наших братів, що їм належить жити в чистоті і послуху, не маючи власності і наслідуючи вчення і приклад Господа нашого Ісуса Христа».
Зі спогадів Слуги Божого можна сказати, що перший рік його чернечої формації приносив плоди глибокої внутрішньої переміни. Це був час, коли контакт зі світом поза монастирем був контрольований, а щоденність проходила по регульованому, переважно молитвою, порядку. Проте брата Серафима не відштовхував такий простий та аскетичний стиль життя. Навпаки, сповнював його радістю й утверджував у переконанні, що він перебуває у правильному місці.
VI КОЛАЖ. СВЯЩЕНИК.
В Краківському монастирі брат Серафим почав вивчати теологію. Не зважаючи на те, що з молодих років брат Серафим боровся з проблемами здоров’я і тим самим непокоїв своїх рідних і братів з монастиря, він був людиною дуже врівноваженою психічно і зрілою духовно. Його побожність, виплекана в родинному колі, сформована на прикладі батьків, ще повніше розвивалася у чернечому житті під керівництвом вихователів і духовних керівників.
Наставники бачили в ньому взірцевого ченця, а брати з ордену того, хто вирізнявся особливою побожністю, покорою, працьовитістю і сумлінністю у виконанні щоденних обов’язків. Брати знали, що він не марнував час, а використовував його на роботу і молитву.
«Отець Серафим дуже любив свій орден. Відчував себе духовним сином святого Франциска. Цікавився історією згромадження, шанував заступників і святих ордену. Пам’ятаю, що у Кракові він завжди дотримувався розпорядку дня в монастирі, почувався членом чернечої родини і виконував усі доручення». В 1933 р. отримав рукоположення.
«Навіщо мудрувати і засмучуватися, коли усвідомлюєш, що така Божа воля, записана десь там високо у книзі призначень, щоб усе, що колись було мрією, перестало нею бути, а почало втілюватися у дійсність.
Знаю, що ці п’ять років, які мене віддаляють від шкільної парти, …може й замало для приготування до такої великої Божої благодаті і такого безмірного тягаря честі, але я усвідомлюю і те, що навіть довгі роки нікого не застрахують настільки, аби він міг сказати, що став достойним Христового священства. У грі залишаються лише молитва і Божа благодать. Тому гаряче віддаюся всім вашим молитвам».
Цей колаж присвячений підготовці брата Серафима до священицьких свячень та рукоположення. У верхній частині те саме фото молодого ченця у хабіті. Іконка св.. Франциска і образ Ісуса Євхаристичного та розіп’ятого - безкровної жертви під час ламання хліба.
Під фото Серафима бачимо руки єпископа і руки священика - особливий жест, який означає передання священику влади. Зверху інше фото рук священика в момент перетворення хліба і вина на Тіло і Кров Господа Ісуса. Нижче два фото з обряду свячень: кандидати лежать на підлозі обличчям до низ, складаючи обітницю. В нижній частині малюнок покладання рук єпископом на голову майбутнього священика. Рідкісне маленьке фото отця Серафима в хабіті.
Приміційну службу отець Серафим відправив у Краківській чернечій спільноті, а пізніше на Великдень - у своїй рідній парафії в Замарстинові. З нагоди уділення приміційного благословення вірні отримали пам’ятні іконки зі словами св..Павла «Для мене бо життя - Христос» (Фил. 1.21)
VII КОЛАЖ. ПАЛОМНИЦТВО.
З дня священицьких свячень отець Серафим із запалом віддався турботі про долі людей, згідно зі словами, розміщеними на приміційній іконці: «Для мене бо життя — Христос» (Флп 1, 21). Він дуже цінував священицьку гідність й охоче присвячував час сповіді вірних, виголошенню проповідей, відвідуванню хворих, духовному керівництву. Отець Серафим умів чітко виражати свої думки і цим проймав інших.
Монастирські записи у Кракові з 1933-1936 років і в Розвадові (сьогодні — Стальова Воля) з 1936-1939 років підтверджують душпастирську активність отця Серафима. У листі до своєї сестри Марії отець Серафим повністю підтверджує записи: «я просто не можу жити без роботи, до того ж, роботи дуже інтенсивної, такої, яка б мене всього поглинала. Я щораз більше відчуваю, що у мене немає покликання бути звичайним священиком-душпастирем. Я хотів би щось робити, чинити щось конкретніше, бути корисним для інших, а не просто дарма їсти хліб».
Перед тим, як отець Серафим розпочав апостольську діяльність на безмірній території совєтської імперії, у вересні 1940 року він організував паломництво зі Львова до Милятина (60 км від Львова), куди вірні щороку йшли з нагоди Свята Воздвиження Всечесного Хреста. Так про цю подію писав у своєму нотатнику:
«Страждаючий Ісус Христос завжди мав дивовижну силу, особливо зараз. Нас зібралася немала громада. Повертаючись, ми співали «Сердешна Матінко», а наші полонені при дорозі плакали. У нас вперше була гостра «бесіда» з конвоєм».
У ікони Ісуса з Милятина дуже цікава історія. Бачимо фотомонтаж, фотографій з того паломництва 1940 року звісно не маємо. Зверху фото храму в Новому Милятині.
МОЛИТВА ДО ГОСПОДА ІСУСА ВМИРАЮЧОГО З МИЛЯТИНА
(Цю молитву можна відмовляти впродовж дев’яти днів)
Всеблагий і найсолодший Ісусе,
падаю на коліна перед Твоїм обличчям
і палко прошу Тебе, щоб Ти влив
у моє серце найживіші почуття віри,
надії і любові, а також справжнє
розкаяння в моїх гріхах і сильне
прагнення змінити життя. Амінь.
Стану під хрест,
коли люди мене хвалитимуть...
Стану під хрест, коли люди мене ганитимуть...
Стану під хрест,
коли люди мене переслідуватимуть...
Стану під хрест,
коли мені докучатимуть злидні...
Стану під хрест,
коли на мене напосядуть лихі думки...
Стану під хрест, коли мене кривдитимуть...
Стану під хрест,
коли світ і люди відвернуться від мене...
Стану під хрест,
коли в душі темно буде, а хрест її осяє...
Стану під хрест, коли виб’юся з сил,
а хрест мене зміцнить...
Стану під хрест, коли блукатиму манівцями,
а хрест мане направить...
Стану під хрест - і не відступлю від нього,
бо хрест - моя надія, моя втіха і мій захист,
бо хрест - моя допомога, відпочинок і світло,
бо хрест - моє пристанище, бо хрест - моя слава,
бо хрест - мій проводир до неба,
бо хрест - моє спасіння!
VIII КОЛАЖ. ЛЬВІВ ТА ПОДІЛ ПОЛЬЩІ.
1939 року о. Серафим поїхав на канікули до Львова. 17 вересня 1939 року, згідно пакту Молотова-Рібентропа, радянські війська зайняли східні кордони Польщі. Мешканці заходу Польщі втікали на схід. До капуцинського монастиря у Львові прибули ченці з Кракова, Кроска, Сендзішува-Малопольськогоіз Кросна, проте вони не могли залишитися надовго, оскільки німецьке військо наближалося з кожним днем все ближче. Йшли далі, до інших монастирів: у Куткорі, в Олеську, Острозі над Горинню. Мешканці міста ділилися з монахами дахом над головою і хлібом. Ті, хто знаходив прихисток неподалік монастиря капуцинів, переховувалися в його підвалах. Через брак місць у монастирі, отець Серафим переживав ці болісні хвилини у родинному колі, серед найближчих. Це було особливо важливим для його хворої матері.
День 17 вересня 1939 року приніс усім велике здивування і розчарування. Згідно з пактом Ріббентропа-Молотова радянське військо тоді зайняло східні регіони Польщі. Отець Серафим, священик і палкий патріот, добре знав, якою великого загрозою для віри і народних цінностей є така ситуація.
Непередбачувана зміна ситуації, в якій опинилася Польща, болісно торкнулася і Церкви, її духовних осіб і вірних, особливо на теренах, зайнятих Червоною Армією. Почалися арешти: спочатку офіцерів і поліцейських, далі найвпливовішої інтелігенції, державних урядовців Львова, підприємців і великих землевласників, нарешті, священиків і монахів. Не помилували і капуцинів, які працювали на цій території. Багатьох монахів заслано на віддалені терени Радянського Союзу або вбито. Велика кількість парафій була позбавлена пастирів.
А проте: «Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Матвія 10:28)
О. Серафим був вдома біля хворої матері. 4 квітня 1940 р. вона померла – перервався один з найважливіших зв’язків, які поєднували о. Серафима з домом. Він почувався більш незалежним, «тепер я вільний…», пише у нотатках.
У верхній частині колажу бачимо ікону Ісуса Христа зневаженого, у терновому вінку, з палицею, яку йому в насмішку як Цареві юдеїв вручили ті, хто над ним знущався, як в’язня і в червоному плащі. Багато червоного кольору тут є символічним – війна, знищення священиків. О.Серафим напише пізніше у щоденнику: «ото Львів враз став червоним».
В нижній частині фото старого міста Львова, коли воно ще належало Польщі. Більшу частину колажу займає карта Польщі 1938 року, розірвана по лінії відчуження – Поділля відійшло до Радянського Союзу.
Бачимо документальне фото параду радянських військ на вулицях Львова 1940 р. також документальне фото, на якому офіцери Германії і Радянські війська потискають руки і як союзники і бачимо велику колону полонених…
Варто зауважити, що коли о. Серафим описує події тих днів, не надає їм характеристики. Його слова пронизані здивуванням, сумом, але немає в них осуду. Як справжній син св..Франциска, брат усіх, має в серці уповання на Господа.
«Нехай брати будуть смиренні і тихі з усіма, не судячи і не осуджуючи нікого…» (Регула без були св.. Франциска)
IX КОЛАЖ. ВОЛИНЬ.
Після паломництва до Милятина, о.Серафим вирішив покинути Львів і податися до Людвіполя. Туди нелегко було дістатися. Як багатьох невинних поляків, його могли заарештувати, як польського шпигуна.
О. Серафим був готовий розпочати пастирське служіння на території Волині. Таке рішення було надзвичайно сміливим і свідчило про повне посвячення себе Богу. Він постійно запитував себе про Божу Волю.
«Дух Господній прагне смирення, терпеливості і простоти, справжнього миру, і понад усе він бажає страху Божого і божої мудрості, і любові Отця, Сина і святого Духа» (Регула без були св.. Франциска, XVII)
У верхній частині колажу напис польською мовою Wolyn І палаюча хата… Малюнок з хресної дороги: Ісус падає під тягарем Хреста. Зліва два документальні фото: на одному німецькі солдати, які зайняли територію Волині, спалюють село. На другій фотографії ті, хто вижив на згарищі іншого села, яке спалили банди повстанців. Наприкінці 1943 р. о. Серафим змушений втікати з монахинею, сестрою Чеславою, дістався Старої Гути. Там було дуже багато біженців.
Отець Серафим, будучи єдиним священиком у цьому великому скупченні католиків, хрестив, вінчав, відвідував хворих, ховав убитих і померлих. В нижній частині о. Серафим відправляє молебень на кладовищі, нижче у православному храмі група віруючих моляться разом. «У Старій Гуті його шанували не лише католики, а й православні. Вони бачили в ньому «великого духівника» — «виняткову людину». Православні зазвичай звертаються до своїх духовників «панотець», а до католицького духовника «священик». Слово «піп» було звичним виразом. Відтак почуте з уст православних «великий духівник» вказувало на незвичайну повагу до отця Серафима Кашуби».
Частки чорного кольору, як символ спалених сіл і парафіяльних храмів: тут лише невеликий перелік втрачених на той час парафій, в яких служив о. Серафим: Корець, Межиричі, Дубко, Сарни, Бараничі, Заслав, Невирівка… О. Серафим був з тими, хто страждав, втікав, втрачав дім і був одним з них, але не такий як інші, був для них втішенням від Бога, справжнім другом і апостолом, добрим пастирем, який перев’язує рани серед нападу «вовків». Чи боявся? По-людськи можливо так, але не був наляканий. Допомогав, підтримував віру, служив людям. «Став усім для всіх», «братом людей».
Боже Провидіння чувало над отцем Серафимом й оберігало його життя для добра вірних, які дуже цінували його присутність і служіння. Ті, хто уник в ті часи смерті, знайшли в отця Серафима підтримку і допомогу у важкі хвилини. Під час нападів він був утішителем і порадником. Зостаючись з тими людьми, отець Серафим зважився на героїчну жертву, щоб завдяки цьому вони не падали на дусі і не втрачали віру.
X КОЛАЖ
Цей колаж як продовження попереднього.
Іде II світова війна, територія Волині окупована, спочатку німецькими військами, потім її зайняла радянська армія.
У верхній частині фото розп’яття Ісуса, зліва фото тих парафій, в яких служив о. Серафим: Людвіполь, Емільчине, Дерманка, Невирків, Бистриця... ті самі чорні плями згарищ і червоні квіти - вогнища.
В центрі велике фото отця Серафима з вірними у Корці. Майже вся нижня частина колажа - колії залізної дороги, що перехрещуються між собою. Збереглася фотографія отця Серафима в хабіті біля храму в Корці.
В 1941 р., коли йому пропонували залишити Волинь, він незважаючи на труднощі, хотів залишитися.
Пізніше про той час отець Серафим записав у щоденнику: «Врешті-решт, я уже весь був у руках Божого Провидіння, і повинна була початися непередбачувана дорога».
Можна сказати, що в Карасині, о. Серафим розпочав тоді свою «священицьку одісею», навіть не підозрюючи, яким крутими шляхами поведе його Господь.
XI КОЛАЖ
«Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі. Духа не вгашайте! Не гордуйте пророцтвами! Усе досліджуючи, тримайтеся доброго! Стережіться лихого в усякому вигляді!
А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа! Вірний Той, Хто вас кличе, Він і вчинить оте! (1 Солунян 5:16-24)
Така воля Божа в Євангелії, і так її сприймав о. Серафим - духовно пов'язаний з людьми, опинився у духовному збентеженні. Мав виїхати з родичами та віруючими до Польші, але не поїхав, залишився з людьми, які опинилися в доволі скрутному становищі при радянській владі.
«Доїжджаємо до Здолбунова. - написав у нотатнику. - Думки нуртують. Треба щось вирішувати. Потім буде надто пізно. Якби можна було порадитися з кимось. Згадую якийсь голос. Ох, це отець канцлер Ших говорить: «Отче! Ми всі повинні поїхати, може, ви залишите собі повне право на дієцезію». Здається, я усміхнено відповів: «Тоді мені бракує тільки єпископських свячень». Я тоді не знав, що залишається також отець Ян. Як не як, а в мене на руках уже був документ, підписаний отцем Шуманом: «Для переїзду». У Здолбунові вже не було часу думати. Коли поїзд із гуком зупинився, я взяв до рук валізку, попрощався тільки з Анелею й непомітно перейшов колію. А речі? Нехай їдуть. Можливо, незабаром там буде моя родина, а, може, і я. Усе ж таки: «Для переїзду». А врешті-решт: «Не беріть із собою ані палиці, ані торби».
У верхній частині колажу храм у Кориці і фото о. Серафима з молоддю. Він не хотів залишити людей. Нижче документальне фото станції в Здолбунові, дорога з переселенцями, фото потяга в диму. О. Серафим у капуцинському хабіті (фотомонтаж).
Цей вчинок дуже здивував багатьох людей, які виїхали. Свідки згадували про це так: «Нам і на думку не спадало, що отець Серафим може не поїхати. Але вже на початку шляху він сказав: «Навіть якщо двоє католиків тут залишиться, я буду з ними третій». Це були важкі часи. Надалі постійно існувала загроза втратити життя. Спочатку ми не зрозуміли, що він не рятувався. Це значило те саме, що принести себе в жертву.
«І тепер, коли ми відкинули світ, нам не залишилося ніякого іншого діла, крім наслідування волі Господньої і бажання Йому догодити» (Регула без були св.. Франциска, XXII)
О. Серафим вирішив бути пастирем тих, хто не захотів покинути свої землі. Тим самим почався новий, сповнений стражданнями й жертвами, етап у його апостольському служінні.
XII КОЛАЖ. ПАРАФІЇ.
Цей колаж виглядає як перелік парафій – але це історія о. Серафима і тих парафій, де він служив: Острог, Рівне, Городище, Луцьк… у післявоєнний період
З серпня 1945 р. до квітня 1958 р. о. Серафим був настоятелем для всіх вірних, які мешкали на території Волині.
Він служив вірним жертовно і з францисканською радістю.
«Спочатку він зупинився у знайомих католицьких родинах, — згадує Станіслава Ясинська з Корця. Потім, аби не наражати людей на небезпеку через свою присутність, переселився до каплиці на цвинтарі. Тітка розповідала, що хтось вороже налаштований щодо релігії і священиків, бажав вночі вбити отця Серафима, тому повибивав камінням шибки. На щастя, отець спав під вікном, яке було вибите, і тому вцілів. Я чула багато хорошого про отця Кашубу під час мого перебування у Славуті. Передусім згадували про його безмежну самопожертву, вміння підтримати, гарячу віру у перемогу добра над злом, величезну доброту до всіх.
Одна старенька сказала: «Це була свята людина. У нас був хліб, було, що одягнути, а він ходив голодний, у нього навіть взуття не було». Наскільки я знаю, інтелігентні люди у православних українських колах шанували його. Вони казали: «Це була добра людина».
Через багато років парафіяни зі зворушенням, здивуванням і вдячністю згадують саможертовне служіння отця Серафима. їхні свідчення представляють не тільки тогочасний стан Церкви, а й велич духа і героїзм отця Кашуби. У цих свідченнях йдеться про його велику самопожертву заради Божої справи, а також про арешти й інші труднощі, які траплялися на його дорозі.
«Він утішав, підтримував. Їздив отець Кашуба, ховаючись між діжками, речами, завжди радісний, і просив про молитву. Коли ішов, хтось завжди стояв перед ним, аби його не побачили. Коли їхав вантажівкою, сідав ззаду.
Він був хворим, убогим, худим - тільки шкіра і кістки. Справжній мученик.
Після молебню не йшов перекусити, а просив його відвести до хворих і старих. Так проходила майже вся ніч. Йому не заважало те, що йшов сніг, була ніч, навколо панував холод чи дощило.»
Писав до сестри в Польщу: «Чи розумієте це Ви, зручно вкриті отам під крилом Вітчизни, що для нас виїхати означало б ліквідацію, а значить перекреслило б змагання кільканадцяти років? Але оскільки йдеться про Божу справу, я надіюся, що Господнє Провидіння усім покерує якнайкраще». «Того останнього [молитви] нам потрібно зараз найбільше, аби встояти. Нам доводиться лише contra spem sperare [без надії сподіватися]. Не знаю, чи Божа воля в тому, аби ми тут зосталися. Але, на мою думку, не йдеться про якісь національні погляди, а про Боже діло, тому вибору немає.
Мене вражає лише одне: нас так мало, і допомоги чекати немає звідки».
1959 р. коли закрили храми в Рівному і Острозі, його змусили виписатися і залишити Рівне. Тоді на якийсь час о. Серафим зупинився в Самборі.
«Я вже не свій і нічий інший і ні про що особисте думати не можу, лише дивуюся, що Господь використовує таку ницість, як я, ще й винагороджує стількома радостями. Великодня процесія відбулася у Дубні, Рівному, Здолбунові і Корці, потім у Сарнах. Усюди — Ісус Христос. Яка ж радість! Усюди — добрі, вдячні серця».
XIII КОЛАЖ. НАКЛЕПИ І ПЕРЕСЛІДУВАННЯ.
Вгорі образ Ісуса в пустелі. Це час випробування і відкинення.
Влада шукала різні способи позбутися його або відвернути вірних. На газетних шпальтах почали з’являтися різні статті з наклепами на отця Кашубу. У «Здолбунівській газеті» на початку 1958 року було надруковано статтю І. Іваненка та К. Свояченчука «За релігійною завісою». Потім, 11 квітня 1958 року, у тій самі газеті з’явилася ще одна стаття авторства П. Надєждина «Земні діла ксьондза Кашуби», яка, як і попередні, очорнювала ім’я отця Серафима. Автори статей не нехтували нічим і вигадували, що могли, аби похитнути авторитет отця Серафима, яким він користувався серед вірних. Для Слуги Божого це був серйозний удар, але він намагався схилитися перед Божим Провидінням і довіритися Його волі. «Шкода, - писав отець Кашуба до своєї родини у травні 1958 року, - що ви не можете прочитати ті вигадки, бо ви б сміялися до сліз над дурістю тих писак, які мають право відбирати повагу у власноруч обраних жертв. Щодо мене, то я навіть їм вдячний, бо лише зараз відчуваю себе справжнім учнем Того, хто сказав: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас». Тому я терпеливо чекаю на з’ясування справи, і ви також нічого не бійтеся.
Не можу без зворушення думати, який же добрий до мене Господь. Він дозволив мені встигнути відсвяткувати ювілей, а потім звершити великодні урочистості. А зараз цей примусовий відпочинок також не дарма, він має своє значення в очах Божого Провидіння, адже добровільно я б собі такого ніколи не дозволив, особливо в такий час». Рідні прохають о. Серафима залишити Радянський союз і приїхати до Польщі. Вони просили настоятелів отця Серафима якось вплинути на нього, щоб він прийняв рішення, яке вони вважали єдино правильним. Проте в його серці визрівав намір залишитися, навіть якби йому треба було страждати заради справедливості. «Справедливо, — пізніше писав отець Серафим у своєму нотатнику, - вірним мати священика і храм. Ми будемо вимагати і чекати кращих часів, навіть якщо доведеться багато працювати і страждати.»
Не зважаючи на наполегливі прохання рідних, отець Серафим вирішив залишитися. Це було рішення, сповнене любові до Бога і ближніх. Отця Серафима позбавили права на постійне місце проживання і виконання священицького служіння, тому він розпочав мандрівне апостольство.
До 11 квітня 1958 року працює нелегально. Вірні Волині і Поділля дуже потребували священицького служіння. Вони з уст в уста передавали звістку про мандрівного священника, який ризикує життям заради їхнього блага.
В нижній частині колажа фото о. Серафима з групою вірних на приватному подвір’ї. Він служив службу Божу в сільськіх хатках на імпровізованих вівтарях. Дехто з вірних зберігав фігурки Ісуса, Матері Божої, святого Йосипа чи інших святих; іконки, друковані образи чи маленькі образи.
Так о. Серафим переходив від місця до місця. Внизу фото його невеличкої фанерної валізи, яку він називав своєю «закристією». Вона слугувала йому багато років його мандрівного життя. Бачимо чаші для вина і причасття, дарохранительницю, монстранцію, посудину з миром для помазання хворих, підсвічники, хрест і чудотворний медальйон Божої Матері.
«Не переймайтеся моїм «блуканням». Я почуваюся пречудово. Мене тільки шалено турбує, що моє скромне прізвище фігурує в літературі. Шкода, що я не можу надіслати вам книжечку, що вийшла недавно у Гродно під назвою: «Католицизм без маски». Звісно, в ній ані слова про маскарад. Про мене є лише невеличка згадка біля Франциска і його друзів, яких вважають дармоїдами. Я дарма хліба не їм».
Та ці наклепи все ж таки мали ефект - багато людей відвернулося від нього.
«Я не хочу ні з ким ділитися турботами, якими Боже Провидіння мене обдаровує вже десять місяців. Щодень звужується коло моїх друзів, і зараз я вже дуже легко зможу їх перерахувати. Решта обкидає мене багном, шукаючи іншого священика. Я ні до кого не маю претензій, бо знаю, що «учень не більший за свого вчителя», я лише шкодую, щанищиться добро для душ».
Це не були єдині напади з боку влади, яка намагалися очорнити о. Серафима в очах перш за все віруючих. В 1970 р. «Цілиноградська правда» публікує брехливу статтю про о. Серафима.
Кожного разу це болісно вдаряє по ньому.
XIV КОЛАЖ. КАЗАХСТАН.
«Якби ви тільки знали, — писав до родини у червні 1958 року, — скільки радості дарує мені Господь Бог у такому стилі життя, коли я мало думаю про себе, а все залишаю на Боже Провидіння. Збагачується мій досвід, я постійно вчуся чогось нового, зустрічаюся з різними людьми».
Слугуючи вірним Волині, Поділля і Полісся, він дізнався від них про важку ситуацію їхніх рідних, яких у 1940-1941 рр. вивезли до Казахстану. Отець Серафим розумів, що поле його служіння починає зменшуватися через постійні шпигування влади. Він також усвідомлював, що десь далеко у віддалених радянських республіках є великі громади вірних, позбавлених душпастирської опіки; щораз частіше він думав про них і прагнув прийти їм на допомогу.
У квітні 1961 р. поїхав у Крим. Вирішив довший час пожити у Александріївці. Звідти ненадовго приїхав у Казахстан.
На цьому колажі бачимо фото тих часів: вокзал в Алмати, поселення в основному з бараків і одно Шортанди.
Перша його зупинка – Таінчи (сьогодні Красноармійськ).
Цікавим було знайти фото дерев’яної каплиці в Таінчи, фото будиночка, в якому зупинявся о. Серафим. Вгорі бачимо домашній вівтар, в якомусь будинку віруючих.
«Зустріч важко описати. — роздумував він на сторінках нотатника. — Раніше ми не були знайомі, як колись учні в Емаус мали впізнати одне одного при ламанні хліба. Тривала підготовка, аж ось зайшлі якась жінка і попросила прийти до її батька, який був при смерті. Звідки дізналася?
«Я вже додумалася». Це була перша священицька функція. А потім? Радість, рух, нове життя. Господи, Ти про нас не забуваєш».
В центрі образ Ісуса доброго пастиря. О. Серафим дбав про господні овечки, переймався їхніми потребами, переживав що не мають таїнств Церкви, храмів, не можуть прийняти Ісуса – шукав їх щоб дати Ісуса, життя. Але насамперед шукав місце для Ісуса в серцях людей!
На фото, в центрі колажу, о. Серафим подає причастя.
Життя католиків у Казахстані, як і на території Волині, нагадувало існування перших християн за часів катакомб. Божі Служби і молебні відправлялися ночами по різних домівках із зачиненими дверима і заслоненими вікнами. Отець Серафим, як і до того, звершував Євхаристії, сповідав, хрестив, вінчав, уділяв миропомазання, єлеопомазання, відправляв похорони на цвинтарі або освячував могили. Так було скрізь, де він бував.
XV КОЛАЖ. КАЗАХСТАН. РОБОТА.
Під час кількамісячного перебування у Дзвінську отець Серафим вдруге подався до Казахстану. Він вирішив залишитися у Казахстані на довший час і розпочати там душпастирське служіння. Одразу почав організовувати релігійне життя вірних. Своєю священицькою ревністю, скромністю, вбогістю, безкорисливістю отець Серафим дуже швидко здобув довіру людей. Не залежно від того, були це католики чи представники протестантизму, всі вони прийняли Слугу Божого дуже приязно, а він віддячував їм зичливістю і священицьким служінням, коли його про це просили.
Перші осередки його пастирського служіння – Шортанди і Цілиноград, разом з навколишніми селами.
Щоб не виникали підозри у місцевої влади, яка була неприхильна до будь-якої релігії, почав займатися палітурною справою, якої навчився ще до вступу в орден. Таким чином він хотів в очах органів влади бути людиною, яка не ість дарма хліб. Це також була нагода вряту вати багато цінних книжок і журналів, рештки яких знаходилися у храмі. Коли закінчувався ранковий молебень, каплиця перетворювалася на майстерню:
«Одного разу, — занотував отець Серафим у спогадах, до бокової бані, де я був зайнятий, заглянула шапка з червоним кантиком. «Працюєте?» — запитав. «А-а, працюю» — відповів я спокійно. Потім ми пішли до кутка, де знаходилися дві жінки. Напевно, вони молилися, а лампадка горіла, бо там були пресвяті Дари. У результаті з’явився протокол, де було зазначено, що в нас є таємна каплиця, а священик переховується від міліції».
Цей колаж наполовину відображає пастирське служіння о. Серафима, а на половину – його захоплення з дитячих років, яке не раз ставало професією, що нею заробляв на життя, щоб нікого не обтяжувати, і одночасно не бути в очах влади «туніядцем». «У цьому трохи був винен отой товстий учитель праці, який врешті-решт увів нас в усі таємниці цієї дуже шляхетної справи. Бувало, приносив книжку, клеїв, різав, прикладав обкладинки, але коли ми починали пильно приглядатися, то говорив, що, загалом, так не робиться.
«Як це робиться» я навчився завдяки сіренькому самоуку, який потрапив мені до рук у якійсь книгарні. Відтоді почалася практика, пасовищем якої стали передусім шкільні підручники.
Як і кожна пристрасть на певен час може бути придушена, але потім вибухає з іще більшою силою, так було з моєю палітурною справою. Це сталося спонтанно».
В нижній частині книги, рукописи, церковні метрики, які знаходив і «рятував» о. Серафим.
Трохи вище фотомонтаж о. Серафим з дітьми зацікавлененими його роботою.
В центрі фотографія о. Серафима в шапці, яка збіглася від часу і дощів. Так сфотографував його хтось із вірних. Насправді, о. Серафим був дуже бідний. Багато років носив стареньке пальто, яке вже втратило колір через зношенність. Мав небагато речей, старий одяг і взуття, яке йому дарував, хтось з віруючих.
XVI КОЛАЖ. СИБІР.
Перебуваючи в Казахстані, о. Серафим налагодив контакти з родичами віруючих, які проживали у Петропавліську, Томську, Омську, Новосибірську, Алмати, Красноярську, Кокшектау та інших містах на величезній території Сибіру.
Часто траплялися важкі подорожі. Отець Серафим використовував усі можливі засоби сполучення. Неодноразово значні відстані долав пішки. Часто перешкодою до подорожі ставали снігові бурани, та здавалося його ніщо не могло зупинити. Отець Серафим Кашуба був твердо впевнений у тому, що Боже Провидіння над ним чувало, тому він ніколи себе не щадив. Він також не сповільнював темп свого апостольського служіння, не зважаючи на важкі кліматичні умови, труднощі подорожування, слабке здоров’я, втому, недосипання і недоїдання.
Серед них були не лише католики, вислані з колишніх територій Польші радянською владою. Це були німці, литовці, білоруси й українці, нащадки перших католицьких спільнот на величезних територіях Сибіру і Казахстану. Цікаво про це більше дізнатися, бо то були залишки колишніх великих дореволюційних католицьких осередків в Новосибірську, Томську, Іркутську, Петропавлівську, Омську, Канську та інших. Люди, які з 30-х років залишилися без костелів і своїх священників. Отець Серафим щиро переймався долею католиків Сибіру і намагався побувати скрізь, де були віруючі, «щоб нікому не забракло світла Євангелії».
Цікаво простежити відстані, які долав отець Серафим у своїх подорожах по безмежних теренах Сибіру. Візьмемо за точку відліку Цілиноград (тепер Акмола). До Кокшектау 296 км, до Куйбишева 263 км, до Омська 630 км, до Петропавловська 500 км, до Алмати 1411 км, до Новосибірська 1027 км, до Томська 1284 км, до Челябінська 1018 км, до Красноярська 18 52 км, до Іркутська 2898 км, до Канська 2068 км. Важко тепер порахувати загальну відстань, бо кожне місто він відвідував не один раз, постійно перебуваючи в дорозі.
XVII КОЛАЖ. ПОДОРОЖІ ДО ЛИТВИ, ЕСТОНІЇ, РОСІЇ.
Отець Серафим іноді їздив у Москву, Ленінград, у Литву та інші регіони Радянського Союзу. У 1964 році він поїхав до Естонії провідати отця Тадеуша Крауса.
З 1961 року під час Великого Посту перебуває в Трускавці й відвідує вірних тих околиць Карпат, які давно вже не мають священників.
В 1962 році перебування у Криму й на Волині. З грудня до лютого 1963 року працює у фітотерапевтичному магазині у Ленінграді. В 1963 році їде до Литви - у Дзвінську (Даугавпілс) працює кочегаром у тубдиспансері.
На цьому колажі костели і каплиці тих міст, де він пербував, подорожуючи, щоб зустрітися з вірними та іншими священниками.
В нижній частині заплутані колії залізної дороги, електростовпи, вагони, потяги. Частина його мандрівного життя, дороги, якими провадив його Господь.
Маленьке фото де отець Серафим разом з отцем Тадеушем Краусом.
Вгорі малюнок Ісуса Христа в терновому вінку - символ тих думок, страждань і самотності, які переживав отець Серафим. Але думав він не про себе, а перш за все про людей, про віруючих, які героїчно берегли віру в умовах тоталітаризму і атеїзму.
XVIII КОЛАЖ. АРЕШТИ І ЗАСЛАННЯ.
Вгорі на колажі фото отця Серафима біля імпровізованого вітаря та малюнок Ісуса засудженого зі звязаними руками у терновому вінку.
6 березня 1966 року міліціонери заарештували отця Серафима на одній з вулиць Цілинограду і посадили його до в’язниці. Священика засудили за волоцюжництво і присудили п’ять років заслання, які рахувалися від 16 березня 1966 року. Перше місце заслання отця Серафима — Арикти.
На засланні в Арикти отець Серафим намагався сприймати несправедливість щодо себе у світлі Божого Слова. «Адже в Арикти не було б священика, якби не моє переселення [примусове переселення]. Учора перші п’ять осіб сповідалися, а сьогодні вранці у нас була перша святкова Божа Служба. Святий Павло лагідно промовляв до но- воохрещених дітей. Так само робив із новонародженими в благодаті таїнств: «відкинувши злість... Як новонароджені діти підкріплюйтеся духовним, не фальшивим молоком, і пізнавайте, який солодкий Господь». Скільки ще знайдеться цих «живих каменів» для відбудови духовного дому?»
Кілька місяців по тому, 6 серпня 1966 року, отця Серафима перевели до колгоспу в Аршатинську, який знаходився на відстані 350 км від Арикти. Аршатинськ, як і інші місця перебування отця Серафима, став для нього простором апостольського служіння. Свідчення його життя і спілкування з людьми зробили так, що й тут Слуга Божий мав що робити як священик. Його відвідували, не зважаючи на відстань, багато вірних з Таінчи, Шортанди, Арикти і не тільки. Ті, хто був позбавлений його душпастирської опіки, молилися, аби йому повернули свободу.
На фото Арикти і Аршатинськ - ці поселення залишилися такими, як були в 70-х роках 20 століття, коли туди відправляли на засуджених на заслання. Умови життя були дуже важкі, клімат суворий, а виживати заслані мали самі як могли. В 1966 році отця Серафима ненадовго звільнили, але 22 грудня 1966 року, два дні перед святом Різдва, його знову арештували і засудили до одинадцяти років ізольованого життя. Цього разу його помістили до будинку інвалідів у Малій Тимофіївці, що знаходиться на відстані 25 км від Цілинограду.
Це був для нього час духовного випробовування. «Я вмираю щодня, — записав він, — треба лише єднатися з Христом. (...) Не можна вважати себе непотрібною людиною, яка вже нінащо не здатна. А я тут розписався на цілий світ і розбиваюся у безсильному стражданні, як птах у клітці. Може, саме така жертва потрібна була, а не моє недолуге служіння. Скільки ж помилок потрібно відпокутувати і виправити».
Внизу фото Малої Тимофіївки, звідки о. Серафим втік в лютому 1967 року. Це був день присвячений чудотворній іконі Матері Божої Остробрамської - саме їй, як він говорив, завдячує своїм звільненням.
XIX КОЛАЖ. ЗНОВУ ВДОМА. ПОЛЬША.
19 серпня 1968 року отець Серафим вперше за багато років перетнув кордон Польші.. Свої перші кроки на польській землі отець Кашуба скерував до Стальової Волі, щоб провідати могили найрідніших: батька і сестер Яніни та Марії. Отець Серафим провідав також капуцинську спільноту, монастир, який перед війною був його домом і місцем служіння. Потім, 23 серпня 1968 року, подався до Сендзішува-Малопольського, до монастиря, де почав чернече життя і кілька місяців проходив новіціат. Кількома днями пізніше дістався до Кракова. У Вроцлаві він зупинився у капуцинському монастирі, а потім довгий час перебував у лікарні, де лікував туберкульоз. «З його уст жодного разу не пролунало нарікання, він ніколи не мав ні до кого претензій. Часто говорив, що Христос також страждав і все приймав з покорою. Отець Серафим був задоволений, що може страждати заради Христа і своїх страждаючих підопічних у Росії».
13 червня 1970 року в останнє перетнув кордон Польші, щоб повернутися до віруючих у Казахстан.
У верхній частині колажа фото отеця Серафима, зроблене в лікарні в 1970 році та малюнок Святого Франциска, що обіймає Розіпятого Ісуса, а Він його. Цей символічний для усіх францисканців жест: дві перехрещені пробиті руки Ісуса і Франциска, прагнув наслідувати у своєму серці отець Серафим Кашуба, священник з Ордену капуцинів. Ціле його життя є прикладом того, як можна стати мучеником, спаливши своє життя і волю заради Бога.
XX КОЛАЖ. ОСТАННІ РОКИ. СМЕРТЬ.
У лютому1974 року відвідує в Ризі (Латвія) отця Томаша, капуцина з Баварії; в період Великого Посту і Великодня служить у Петропавловську; у травні провідує отця Владислава Буковінського в Караганді; у червні перебуває у тубдиспансері в Тінчи; в липні допомагає у душпастирському служінні важкохворому отцю Роману Янковському в Житомирі; з вересня лікується у тубдиспансері у Львові.
27 травня 1976 року повертається до Казахстану, де в Караганді провідує могилу отця Владислава Буковінського; в серпні і вересні перебуває у Цілинограді і Новограді на Волині, звідки їде до Ленінграду, а далі до Москви; у душпастирських подорожах відвідує Челябінськ, Рівне, Свердловськ.
Наприкінці 1977 року березня їде до Львова через Ленінград; Великдень проводить у Казахстані; в липні їде до Ташкенту, аби діяти в захист віри щодо діяльності отця Кальдера Фрунзе, послідовника Лефевра; у вересні відвідує Рівне, 19 вересня приїжджає до Львова.
У верхній частині колажа портрет отця Серафима та фото з його похорону у Львові. Внизу малюнок отця Серафима: 20 вересня 1977 року, близько 01.30 ночі, помирає у Львові, в квартирі, де його прийняли на ніч; помер ось так, сидячи, коли молився бревіарій...
«Смерть подолав Він единий (Ісус), і тому вона не страшна. Як би там не було, розраховую на Ваші молитви, щоб я зміг переступити поріг без тягарів, але й не з пустими руками». о. Серафим Кашуба
XXI КОЛАЖ
Представити вам, дорогі брати і сестри, цю серію колажів про Слугу Божого Серафима Кашубу хочу почавши від останньої роботи, бо в ній є одне важливе порівняння. Образ Ісуса Христа з Плащаниці і образ отця Серафима поставлені разом. Звісно не для порівняння рис обличчя, а тому що живий образ Ісуса у повноті втілився в самому серці та в усьому що робив отець Серафим. Розважючи над духовним портретом отця Серафима, можна сказати, що він був людиною восьми блаженств з гори Фавор:
ВБОГИЙ І ІТЛОМ І ДУХОМ, ЗАСМУЧЕНИЙ, ТИХИЙ І СМИРЕННИЙ СЕРЦЕМ, ПРАГНУЧИЙ СПРАВЕДЛИВОСТІ, МИЛОСЕРДНИЙ ДО УСІХ, ЧИСТИЙ СЕРЦЕМ, МИРОТВОРЕЦЬ, ПЕРЕСЛІДУВАНИЙ ЗА ПРАВДУ, ПЕРЕСЛІДУВАНИЙ ЗА ГОСПОДА.
Все це осягнув в неустанній співпраці з благодаттю Божою. Між портретом Ісуса та отця Серафима велика облатка. Це повне пертворення в Ісуса, якого приймаємо в своє серце, повне єднання з Господом в Євхаристії.
Над портретом отця Серафима небесний шестикрилий Серафим, вища духовна істота, сповнена любові Божої, що має місію нести і об’являти цю любов. Ім’я Серафим Кашуба отримав у монастирі одночасно з монаршим хабітом. Його придумав настоятель, бо напевно побачив тоді у молодому послушнику той великий запал серафитської любові до Бога, яку разом з імям отець Серафим пронесе потім через усе життя, не згасаючи ні на мить.
Усі колажі містять багато біографічної інформації з життя отця Серафима. Цей останній колаж стосується вже наших днів. 2 грудня 1991 року було розпочато єпархіальний процес беатифікації Слуги Божого Серафима Кашуби. 22 грудня 2001 року в каплиці архієпископа Кракова цей процес було завершено і документи, що стосуються отця Серафима були пердані Конгрегації канонізації святих в Римі. 16 листопада 2010 року у Львові провели ексгумацію тіла Слуги Божого Алойзи Казиміра (Серафима) Кашуби. 17 листопада гріб з останками отця Серафима перевезли до монастиря капуцинів у Вінниці. 3 жовтня 2011 року відбулося торжественне представлення справи Серафима Кашуби в Конгрегації святих в Ватикані.
В нижній частині колажа фото з монастиря капуцинів у Вінниці де помістили святі останки отця Кашуби. Нагода помолитися про його прославлення в Небі та просити через його заступництво благодаті для себе і для Церкви, віру якої він підтримував усіма своїми силами, коли добровільно залишився в радянському союзі, щоб бути зі своєю паствою.
Нижня частина колажа містить фото рук священника при ламанні вже переосвячених дарів Тіла Господнього. І гасло «СТАВ УСІМ ДЛЯ ВСІХ» - так говорили про отця Серафима вірні, які знали його за життя, бо так насправді було на Волині, коли служив багатьом біженцям польського походження. Так було в Казахстані, де служив не лише примусово виселеним туди католикам, але й протестантам, людям різних національностей, Так було у Сибіру, коли шукав залишених без священників і храмів віруючих. Сповідав, причащав, хрестив, відспівував, ховав померлих, втішав переслідуваних, відвідував хворих, бувши бідним серед бідних, єдиним священником на величезних територіях України, Казахстану, Сибіру.
Можна переглянути фото колажів та окремі фрагменти ⇒
Коментарі
Дописати коментар